Вибух
Шрифт:
Хаблак ледь приховав усмішку: це ж треба! Правда, й бабця старезна, сиділа б краще вдома. Така що не вигадає, відразу ж і розпатякає, вже й зелені берети приплела, чула дзвін, та не знає, де він…
— Що ви, бабусю, кажете, — заспокоїв, — які там диверсанти в беретах, звичайна аварія.
Проте бабця виявилась настирливою.
— Якщо звичайна, навіщо тобі знати про мій чемойдан? — заперечила зовсім слушно.
— Аварія сталася перед завантаженням багажу в літак, — не дуже конкретно
— Ні, — мовила бабуся твердо, — я, хоч і стара, а чемойдан сама пакувала.
— А потім? — поцікавився Хаблак. — Ви ніде його не лишали? До чужих рук не потрапляв?
— Ні.
— Велику валізу мали?
— Тобто чемойдан?
— Звичайно.
— Нащо великий! Гостювала в дочки, ну, гостинців онукам купила, дочка трохи дала: цукерок, ляльку, курточку нейлонову. Разом пакувалися.
— І дочка відвезла вас до аеропорту?
— Вона сама, бо зять на роботі.
— Автобусом?
— Таксі викликала, я казала, не треба, але ж хіба її переконаєш? Гроші має, сама вчителька, а чоловік у неї вчений, в інституті працює.
— Отже, — про всяк випадок уточнив Хаблак, — ви упакували валізу, сіли в таксі, в аеропорту здали її під час реєстрації квитків? І весь час бачили валізу?
— Очей не спускала, — ствердила бабця, — як можна, а якщо вкрадуть? Там на аеродромі стільки народу й всі очима шастають…
— Ну, знаєте! — образився за пасажирів Хаблак. — Злодіїв давно вже повиловлювали.
— То для чого ж питаєте? — не без єхидства зауважила стара.
У цих словах був резон. Майор допоміг бабці підвестися, провів до дверей, вибачився за розпити й заспокоїв стару, що не пізніше ніж за дві—три години вона вже буде в Одесі.
Від наступного співрозмовника пахло гарним одеколоном і дорогим коньяком. Він розташувався на стільці перед столом чергового по готелю, за яким сидів Хаблак. Поклав ногу на ногу, і майор трохи позаздрив його білим джинсам, справді гарним і модним. Хаблак чув, що в перекупників такі штани коштували більше, ніж половина його місячної зарплати, отже, сидів перед ним чоловік явно не бідний, про це свідчив і піджак з м’якої сірої вовни, не стандартний, куплений в магазині, а пошитий дорогим кравцем, судячи хоча б з подвійної строчки на бортах.
Майор зазирнув у список пасажирів, з якими мав побалакати, й спробував угадати, хто саме з них сидить перед ним.
— Якщо не помиляюсь, — почав, трохи повагавшись, — Леонід Едуардович Русанов? — Цей елегантний чоловік середніх років мусив мати і елегантне прізвище — Русанов, Боярський, Мещерський, а не якесь зачучверене, подібне до Хаблака, Дзьобка чи Кобеляка.
Однак Хаблаковим припущенням не судилося справдитись — чоловік, розпроставши бганку на випраних і випрасуваних штанях, заперечив з гідністю:
— Помиляєтесь, мене звуть Михайлом Микитовичем. А прізвище Манжула.
— Дуже приємно, — посміхнувся Хаблак, але, чесно кажучи, цей піжонистий чоловік не дуже сподобався йому. Хоча одразу осмикнув себе: які в нього підстави для упередження?
Хаблак зробив пісне обличчя і хотів уже перейти до суті розмови, та двері відчинилися і в кімнату зазирнула бабуся. Вона поманила пальцем Хаблака, майор підвівся і посунув до неї, та бабуся не дочекалася і запитала:
— А як же буде з моїм чемойданом? Ти чого про нього розпитував? Чи не вкрали?
Хаблак подумав, що розмова із старою може затягнутися до безконечності, тому й запевнив, не вагаючись:
— Ні.
— Бо я ж казала: іграшки там і гостинці, як же я додому без них?
— За ваше майно, — ухильно мовив Хаблак, — несе повну відповідальність аерофлот. Розумієте, повну?
— Ну, коли так… — Бабця, здається, заспокоїлась, проте все ж пробуркотіла: — Краще б чемойдан був у мене.
Хаблак ледь помітно всміхнувся: не міг же сказати старій, що в принципі згоден з нею. Озирнувся і спіймав насмішкуватий погляд Манжули. Той, не чекаючи, поки Хаблак почне розмову, запитав сам:
— Якщо не помиляюсь, наша бесіда викликана неприємним епізодом з багажем?
— Коли, звичайно, це можна назвати тільки неприємним епізодом…
— Вибачте, з ким маю справу?
— Майор Хаблак, старший інспектор Київського карного розшуку.
— Оперативно працюєте.
Хаблак промовчав: зрештою, яке діло цьому піжонові до методів роботи міліції. Запитав сухо:
— Хочу поцікавитись, Михайле Микитовичу, де ви живете? І працюєте?
Манжула примружився.
— Вибачте, — запитав сам, — я тут у якій, так би мовити, ролі? Свідок, потерпілий?
— Бачите, — Хаблак кивнув на порожній стіл, — я не веду протоколу. Якщо не заперечуєте, треба з’ясувати кілька питань.
— Не заперечую, — напрочуд лагідно погодився Манжула. — Як мене звати, вже знаєте. Мешкаю в Одесі, вулиця Степова, сорок сім. Працюю у відділі постачання машинобудівного заводу.
— Ким?
— Заступником начальника відділу.
“Сто сімдесят — сто дев’яносто карбованців на місяць. Плюс прогресивка, — швидко прикинув Хаблак, — не розженешся”.
Запитав:
— Були у відрядженні?
— У Києві наш главк.
— Щось вибивали?
— Робота… — розвів руками Манжула. — Верстати, паливо, метал… Без постачальників — хана.
— Довго були в Києві?
Манжула зітхнув.
— Два тижні угробив.
— Успішно?
— Більш-менш…
— Де мешкали?