Вибух
Шрифт:
— Наука, дорогий Михайле Михайловичу, — сказав нарешті, — баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.
— Кому як, — невдоволено покрутив головою Колобок. — Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.
— Так, — скрушно зітхнув Курочко, — не те, що ми, трудяги… — Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: — На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…
Колобок
А Курочко!..
Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…
Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, — вів далі:
— Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.
— Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.
Курочко, люто випнувши губи, мовив:
— І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки — ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… — затнувся і облизав смаглі губи. — Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?
Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.
А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:
— Чи не набридло вам бути тінню Королькова?
— Що ви, що ви! — замахав руками Куцюк-Кучинський. — Я так шаную Миколу Васильовича!
— І вік ходитимете в замах.
— Пишаюся цим.
— Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:
— Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!
— Звичайно, я можу припинити, — розсудливо одповів Курочко. — Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..
— Ну, гаразд, — здався Колобок, — все правильно, але ж ви так несподівано…
— Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.
— Однак не все залежить від нас…
— Так, не все.
— От я й кажу: під богом ходимо.
— Єднати ряди треба, шановний.
— Це в нашому інституті! На Королькова ж моляться!
— Не всі, Михайле Михайловичу, і своїх людей шанувати мусимо. Потихеньку, шановний, та не зволікайте. Поки дехто обертається в академічних висотах, ми всі земні позиції займемо.
— Легко сказати…
— Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.
Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.
— А ви недарма прийшли до мене, — здогадався нарешті. — З ідеями? Що ж, викладайте.
— Завжди поважав вас за гострий розум, — з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. — Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.
— З радістю, та чи зможу?
— Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…
— Кого?
— Грача.
— Федір Степанович людина справді поважна, — обережно погодився Колобок. — І заслуговує на підтримку. Я чув — він закінчив докторську.
— Приємно мати справу з розумною людиною, — підлестив Курочко. — І відділ рекомендує її до захисту.
— То в чому ж справа? — знизав плечима Куцюк-Кучинський. — Хто сумніватиметься у рішенні відділу?
— Я певен в об’єктивності наших суджень. Але ж, самі знаєте, декому може віжка під хвіст потрапити, а його слово на вченій раді…
— Так, вчена рада не піде проти Миколи Васильовича, — погодився Куцюк-Кучинський.
— І тому слід скликати її негайно, — підказав Курочко, — поки наш шановний академік не повернувся.
— Важко.
— Проте можливо.
— Нічого неможливого, справді, нема, — якось зловтішно блиснув окулярами Михайло Михайлович. — Але Корольков може вгледіти в самому факті позачергового скликання вченої ради, ну, щось… — завагався, підшукуючи слово, — підозріле, якщо хочете.
— Пусте, — впевнено заперечив Курочко. — Йому зовсім не обов’язково знати про це засідання, протокол підпишете ви, а Миколі Васильовичу ніколи заглиблюватися в дрібниці, поточні справи не повинні його цікавити, більше того, ми просто мусимо берегти час академіка для науки.
Куцюк-Кучинський зітхнув і знову зблиснув окулярами. Мовив притишено:
— Я здогадувався, що дисертація Грача не має великої наукової цінності, тепер ви зовсім переконали мене.
— Для чого ж так прямо?
— Свої люди, Ярославе Івановичу, й не потрібні нам дипломатичні еківоки.
— Отже, вчену раду скличемо…
— Післязавтра.
— Одне задоволення мати з вами справу.
— І я також розумію вас із півслова.
Курочко загасив недопалок, розігнав рукою дим. Хотів уже йти, та Куцюк-Кучинський зупинив його. Запитав: