Вибух
Шрифт:
Люба підвищила голос:
— Я ж кажу, дев’ятнадцять сорок, не так уже й дорого.
Христина хотіла вичитати: може, комусь і недорого, але цілих два червінці за якогось нещасного капелюха, проте утрималась — сьогодні її щасливий день, і за це, зрештою, можна заплатити.
І все ж повагалась трохи й потягнулась до сірого, не такого шикарного, із вузькими крисами, правда, з модною лиштвою, але явно дешевшого.
— Завеликий! — рішуче здерла з Яреминої голови зеленого. — Ось цей, здається, підійде, —
— Личить, — схвалила Люба, — зовсім гарно виглядає товариш Стецюк.
— Гадаєш? — підозріло зиркнула Христина: чи не кепкує випадком?
Однак Люба дивилася серйозно і тільки цікаві вогники світилися в її очах.
— Такого капелюха сам Сергій Володимирович носить, — насмілився Нарешті вставити Ярема. — Директор цегельного заводу. Колись ми з ним обмивали в ресторані “Бурштин” цеглу на свинарники і випили, значить, дві пляшки тризірочного…
Христина застережливо підняла руку: цей базікало може зіпсувати їй усе торжество. Але ж згадка про відомого в усьому районі директора цеглярні потішила її: поправила капелюха в Яреми на голові, зсунувши на потилицю, і мовила поважно:
— Сам Сергій Володимирович, кажеш?..
— А Ярема в яких чинах ходитиме? — не витримала й заскочила Ганна.
Щаслива посмішка раптом розтягнула Христине обличчя: відчула, в жінок урвався терпець від цікавості, та й сама вже неспроможна була мовчати, поправила Яремі капелюха, тицьнула долонею в підборіддя, аби тримав голову вище, і пояснила:
— Висувають його, значить, завідуючим колгоспним бджільництвом.
У крамниці запала тиша, тільки муха дзижчала й билася в шибку.
— Невже? — заздрісно вигукнула Ганна.
— Авжеж… — Чомусь Христині захотілося скрутити дулю цій пліткарці, але посміхнулася й мовила удавано недбало: — Дід Григорій пішов на пенсію, а хто на селі краще за Ярему з вуликами впорається?
Христина знову переможно огледіла жінок, та нараз почула таке, що навіть її загартоване у сільських сварках серце тенькнуло.
— Що-що? — перепитала. — Що ти сказала?
Але Люба повторила і не проковтнула свого поганого язика, не захлинулася слиною, а повторила, не відводячи очей і безсоромно:
— Отже, пасічником?
Христина ледь утрималася, аби не зірватися. Потім думала: як добре, що не скипіла. Посварилися б, наговорили одна одній лайливих слів і зовсім забули б про Ярему і його керівну посаду. А так Христина, лише пополотнівши, зобразила на обличчі посмішку й мовила притишено, але значуще:
— Пасічником у нас дядько Петро, хіба не знаєш? А Ярема — завідуючий бджільництвом, так сам Григорій Андрійович сказали, це тобі не завмаг, а сільська номенклатура, пойняла?
Видно, Любі не дуже сподобався підтекст, який вклала Христина в слово “завмаг”, очі в неї потемнішали й губи затрусилися, либонь, готова була вже облаяти Стецючку, однак Христина вчасно зрозуміла це і одразу скористалася перевагою, яку мають усі покупці перед продавцями:
— Скільки? — запитала. — Скільки коштує ця шляпа, дорогенька? Бо нам нема часу тут у вас теревені розводити. Ярема Іванович, як руководящий чоловік…
Люба кліпнула очима, мабуть, збагнула, що сваритися їй негоже, і одповіла сухо та офіційно:
— Двадцять вісім карбованців і шістдесят п’ять копійок.
— Ого! — не витримала Христина, але одразу затнулася. З жалем подивилася на зелений велюровий, з широкими крисами капелюх. Певно, кращий за цей і, головне, дешевший, суворо прикусила нижню губу, та згадка про директора цегельного заводу втішила її — дістала з сумки три десятки, перерахувала, хоч одразу бачила, що тільки три, й подала Любці, додавши:
— Бери й носи на здоров’я, Яремо Івановичу. Нам для руководящого чоловіка нічого не жалко — скоро тебе до колгоспного правління оберуть, тоді деякі свої погані язики зовсім поприкушують.
Одержавши здачу, недбало засунула до гаманця, хоч кортіло порахувати, і, підштовхнувши Ярему до виходу, прихопила його старого кашкета й посунула за чоловіком, не озираючись. Знала, звістка про чоловікову посаду сьогодні ж піде по селу, і це приємно лоскотало їй душу.
Обоє пройшли забрукованою центральною вулицею села, Ярема сунув попереду вельми поважно. Зустріли колгоспного конюха Миколу Підлипача, той поздоровкався, і Стецюк відповів йому, приклавши два пальці до крис нового капелюха — бачив, як відповідає на вітання сам заступник голови райспоживспілки: чому ж не наслідувати поважних і досвідчених людей?
Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:
— Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.
Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:
— Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?
— Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш — цей мед якраз для його хворого серця…
Господарка докірливо похитала головою.
— Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…
— Що ти, сусідко, — швидко, та не дуже впевнено почала Христина, — та як тобі не соромно!