Вирвані сторінки з автобіографії

Матиос Мария Васильевна

СЕМІНАРІЯ

Січень 1985 р. Мої «заводські університети» продовжуються. Я «редакторую». Через своє загострене почуття справедливості я знаю багато чого такого, про що на заводі не кажуть вголос (мені довіряють, з надією, що я бодай журналістським словом не дам «спуску» розперезаним злодіям і шахраям, які вже роблять такі приписки! Такі приписки! За введення нової техніки, за перевиконання соцзобов'язань, за раціоналізаторство, за понаднормові години праці). «Ну, як не перед добром!» - каже мені один бригадир взірцевої комплексної бригади, за язик якому (як і мені) «мама не пряла» (тобто він від природи правдолюбець).

Ото я й «пісочу» в газеті тих, хто махлює (поки цензори не зупиняють), а робітничий клас, подеколи не дуже добираючи слова, також на заводських чи то профспілкових, чи партійних зборах правди шукає.

А в суспільстві вже відчувається передгроззя. Так, ніби ще нічого нема, але вже щось є. Є! Бо верстальники обласної друкарні просто під руками тримають металеві форми для некрологів пригадуєте череду траурів: Брежнєв - Андропов – Черненко ), не криючись із прилюдними коментарями щодо цього. Щось є - бо найкращий лінотипіст області, корінний буковинець, здається, Василь Климчук замість фрази «черв невийпленум ЦК КПРС» набрав «черв ивийПленум...», але з роботи «не полетів», бо хто ж буде замість нього безперервних 30 років сидіти за друкарським лінотипом, пити молоко за шкідливість роботи з цинком і свинцем, і набирати тексти (в металі, панове, в металі!) так швидко, ніби кулеметом строчити?!

Щось уже відбувається - бо на заводських партзборах частіше, ніж завше, «чихвостять» знайомих ітеерівців (інженерно-технічних працівників) не так за браковану продукцію, як за політичну близорукість. А фактично - за недоноси. За не-сексотство(зрозумію я дале-е-еко згодом). Інженер Б., комуніст, не попередив, що його колега, інженер К., комуніст, подав документи на виїзд на постійне місце проживання до США. Інженер С. не поділився вчасно з партією про наміри родини інженерів Б. і М. возз'єднатися із рештою своєї родини, що мешкає в Ізраїлі. Конструктор Ш... Раціоналізатор Р... І пішло-поїхало.

Якось викликає мене голова профкому заводу. В кабінеті сидить секретар парткому і ще хтось третій (не пригадую хто). А за столом напроти - симпатичний чорнявий чоловік років 30, родом чи то із Кіцманського, чи із Заставнівського району, із чудовим чорним волоссям, підстриженим не так акуратно (тобто не так коротко), як зазвичай ходять на заводі робітники. Що він Робітник машзаводу - я знаю точно, бо пам'ятаю в обличчя. Але ж на заводі кілька тисяч працівників. Усіх по імені не запам'ятаєш.

– Ну, от, така ганьба, така ганьба для заводу!
– каже одне начальство.

Інше начальство також розмірковує вголос:

– Це ж у райком зведення піде. В обком. В ЦК. Погано поставлена контрпропагандистська робота. Ідеологія на «нулю». Доганою пахне, якщо не звільненням.

А й справді шекспірівські пристрасті: чоловік із чорним волоссям подав документи для вступу у духовну семінарію. «Хто треба» про це дізналися (а як би дізналися, якби керівництво семінарії не повідомило кого треба?!), ось зараз будуть «розборки».

– А я тут до чого?!
– питаю начальство.
– Чи ви мене також рекомендуєте в духовну семінарію?

Але, бачу, мої смішки зараз не пройдуть.

– Треба його переконати, щоб він цього не робив, щоб не кидав тінь на завод.

Тут уже не витримав претендент на семінарію:

– Я, якщо хочете, що би я не робив, можу кинути тінь лиш на самого себе.

«Що то є буковинець!», - думаю собі.

– Ну, хоче чоловік - хай іде куди хоче, - кажу начальству.

...Вони його «молотили» словами довго.

Такими трохи «обидними» словами. Але він мав воляче терпіння і насмішливу посмішку. І тут я також додала і своїх «п'ять крейцерів», як кажуть на Буковині з часів небіжки Австрії, бо знаєте, як іноді буває - всі за одного, точніше, всі проти одного. Мої «п'ять крейцерів» дослівно звучали так: «Ну, ви підете вчитися, а як ваша жінка знайде собі іншого?»

Краще б мене в той день оса за язик укусила!

Красивий чорноволосий чоловік звів на мене виразні очі й сказав, ніби проштрикнув списом: «До цього я знав, що ви розумна жінка, а ви зараз таке дурне сказали...»

Мені соромно за оте «дурне» потепер. І коли б я знала, де той чоловік - на заводі, в полі чи в церкві - я би й сьогодні просила у нього пробачення. За оте давнє - «дурне». Бо дурне слово, сказане а хоч би й сто років тому, ніколи не стане розумним, які би виправдання і арґументи ми не наводили.

АЛОПЕЦІЯ В ЧЕРНІВЦЯХ,

або

«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко...»

1988 рік. Початок вересня дав поштовх новому життю у Чернівцях. Правильніше сказати би, дав поштовх першій публічній непокорі на Буковині часів перебудови. В обласному центрі почали масово лисіти діти і дорослі. Заговорили про якісь страшні речі страшними словами: алопеція, стронцій, талій, радіоактивний бор. Влада або відмовчувалася (а чого би й ні - мала досвід часів Чорнобиля), або всіляко маскувала витоки будь-якої інформації, але обов'язково злісно і підступно робила «наїзди» на тих, хто пробував говорити чи бити тривогу. У місті був передпанічний стан. Загальна нервозність охопила область. Невідома хвороба розповсюджувалася так стрімко, що народ почав виходити на вулиці. Для протестів.

Місто стояло «на вухах». Говорили про одного таксиста, який, удосвіта їдучи додому, бачив, як вулицею ім. Лук'яна Кобилиці машини спеціального призначення везли укриті брезентом «олівці», іншими словами ракети, і з однієї машини лилася цівка рідини. А далі начебто мили вулицю, очищуючи її від ракетного палива, що пролилося на асфальт. Потім пішли чутки, що таксист пропав. А згодом підтвердилося - таксист мертвий.

Далі в університеті організувалася група ентузіастів, очолювана викладачем геофаку і керівником міської екологічної організації (не пригадую її назви) Віктором Фрейліхом , яка начебто мала достовірні дані, що все було саме так, оскільки в той час СРСР ліквідовував суперсекретну ракетну базу «Яремче-16» і ракети вивозів через Чернівці, де й трапився витік ракетного палива.

У Чернівцях працювала державна комісія. Очолював її заступник голови Ради Міністрів України з питань військово-оборонного комплексу, член Політбюро ЦК Компартії України Євген Вікторович Качаловський.

На чернівецьких підприємствах працювали групи лекторів-роз'яснювачів - «збивачів» паніки. Але народ не втихомирювався. Розпал громадянської непокори припав на вечір і ніч з 24 на 25 листопада 1988 року, коли біля Чернівецької міськради зібралося 10 (десять!) тисяч людей. Було тривожно. Говорили про можливі погроми державних установ. Про масові акції непокори. Багатолюдний - небачений!
– мітинг ( не на 7 листопада, не на 1 Травня!)мав шанси перетворитися в регіональну революцію.