Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? — спитав Кушель.
— Я свого домігся — він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.
— Хто ж із ним битиметься? — поцікавився Кушель.
— Пан
— А я третій.
— Е, ні! — перебив пан Міхал. — Я один битимусь, і квит. Покладе він мене — його щастя, нехай їде здоровий.
— О, я ж йому вже обіцяв, — сказав Заглоба, — та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.
— Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.
— Тоді ходімо до нього.
— Ходімо.
Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.
— Послухай-но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.
— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.
Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:
— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum [38] , куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae [39] судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?
38
Пункт (лат.).
39
Викрадення дівчини (лат.).
Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:
— Чого ж ви від мене хочете?
— Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.
Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили
Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:
— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…
Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:
— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.
— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!
— Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.
— То де ж вона?
— Послухайте, панове ляхи! Нехай буде по-вашому: я скажу, де вона, і звелю вам її видати, але за це ви присягніть мені рицарським словом честі, що, коли Бог мені допоможе вас здолати, ви її більше не шукатимете. За себе присягніть і за пана Скшетуського, а я вам скажу.
Троє приятелів перезирнулися.
— Цього ми зробити не можемо! — мовив Заглоба.
— Авжеж, ніяк не можемо! — вигукнули Кушель і Володийовський.
— Так? — сказав Богун, і брови його звелися, а в очах блиснули іскри. — Чому ж це ви, панове ляхи, не можете цього зробити?
— Бо пана Скшетуського з нами нема, а окрім того, знай, що жоден із нас не перестане її шукати, хоч би ти й під землю її сховав.
— То он ви який торг зі мною затіяли: ти, козаче, віддай душу, а ми тебе шаблею! О, не дочекаєтесь! Думаєте, у мене шабля не із криці? Чого це ви наді мною розкаркалися, як круки над падлом? Чому це я маю загинути, а не ви? Ви прагнете моєї крові, а я вашої! Побачимо, хто чию пустить!
— Отже, не скажеш?
— А навіщо мені казати? На погибель же усім вам!
— На погибель тобі! Порубаємо на шматки — ти цього вартий!
— Спробуйте! — мовив отаман, раптово підводячись.
Кушель і Володийовський теж підхопилися з лави.
Грізні погляди схрестилися, гнів заклекотів у кожного в грудях, і не відомо, до чого б дійшло, якби не Заглоба, котрий, глянувши у вікно, вигукнув:
— Харламп із секундантами приїхав!
І справді, за хвилину до кімнати зайшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, панами Селицькими. Ледве вони встигли привітатися, Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.
Говорив він так красномовно, що враз їх переконав, особливо запевнив, що пан Володийовський просить лише трохи зачекати, і після поєдинку з козаком відразу ж зітнеться з ротмістром. А ще Заглоба почав розказувати, як давно і страшно ненавидять князівські жовніри Богуна, бо він ворог усієї Речі Посполитої і один із найжорстокіших заколотників, зрештою, як той викрав князівну, панну зі шляхетської родини і наречену шляхтича, котрий є взірцем усіх рицарських чеснот.
— А позаяк ви, добродії, теж шляхтичі, братерські душі, то й кривда, завдана в особі одного усім нам, це спільна наша кривда. Невже ж ви стерпите, щоб за неї не помститися?