Вогнем і мечем. Том перший
Шрифт:
– Пливти вам легко буде, вода безберега.
– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.
Вони сіли й розлили мед.
– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…
Тут хорунжий підпер сиву свою голову й глибоко замислився.
– Боже мій! – мовив, очунявши від роздумів, Зацвілиховський. – Хоча чвари й не стихали, а раніше ліпше було. Як зараз пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під рукою Любомирського йшли в атаку на яничарів, так молодці за своїм валом шапки підкидали і кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускає татар у межі Речі Посполитої, щоби накинутися на них, коли будуть із награбованим повертатися. Куди там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…
– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!
– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!
– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!
Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.
У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.
Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.
Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.
– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.
– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.
– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.
– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?
– А що ж? Війна так війна!
– Бувайте здорові, пане хорунжий.
– Бережи вас Бог!
– Vive valeque! [58] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!
58
Живи й будь здоровий! (лат.)
– До побачення!
– До скорого!
– Бог
Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.
Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…
Із тясминового гирла випливли на Дніпро.
Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли пісню:
Гей, то не пили пилили,Не тумани уставали.Скшетуський закутався в бурку і влігся на постіль, улаштовану для нього жовнірами. Він почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от він поїхав.
Побоювання, недобрі передчуття, тривога злетілися до нього, ніби ворони. Він спробував було впоратися з ними, та втомився, думки почали плутатися, дивно якось змішалися з посвистом вітру, з плескотом весел, з піснями рибалок, і він заснув.
Розділ IX
На ранок пан Скшетуський прокинувся бадьорим, здоровим і повеселілим. Погода стояла чудова. Вода, що широко розлилася, брижилась од легкого й теплого вітерця.
Береги, сховані туманом, зливалися з поверхнею вод ув одну неозору рівнину. Редзян, прокинувшись і протерши очі, навіть злякався. Він здивовано подивився навсібіч і, не побачивши ніде берега, сказав:
– Господи! Мосьпане, невже ми на море випливли?…
– Це така річка широка, не море, – відповів Скшетуський, – а берег побачиш, як туман розсіється.
– Я так гадаю, що незабаром нам і в Туреччину їхати доведеться?
– І поїдемо, коли звелять. А подивись-но: ми тут не самі…
У доступному для огляду просторі виднілося більше десятка дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, які були обшиті очеретом і зазвичай називалися чайками. Частина цих суденець пливла за течією, їх зносила прудка вода, частина – працьовито забиралася вгору по ріці, змушувана веслами і парусом. Одні везли в побережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися з місць населених, навантажені запасами провіанту для Кодака і товарами, що мали попит на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги за гирлом Псла вже були зовсім безлюдні, і тільки де-не-де по них біліли козацькі зимівники; річка була ніби великим шляхом, що з’єднував Січ із рештою світу, тому й рух на ній був доволі значний, особливо коли весняна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, за винятком Ненаситця, робилися для суден, що пливли вниз по річці, переборними.
Намісник із цікавістю придивлявся до річкового цього життя, а тим часом човни його швидко прямували до Кодака. Туман порідів. Над головами носилися хмари птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок, чайок, кроншнепів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, такий плескіт води і шум крил, що здавалося, відбуваються там пташині сейми або побоїща.
За Кременчуком береги зробилися нижчими і відкритішими.
– Погляньте-но, ваша милість! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снігу повно.