Вогнем і мечем. Том перший
Шрифт:
– Чого тобі від мене треба?
– Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.
Обидва торкнули коней і поїхали. Відсутніми вони були близько години. По поверненні лице Кречовського було блідим і страшним. Він майже відразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:
– Двоє нас буде на Украйні, а над нами тільки король, і більш нікого.
Кречовський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і весь козацький чин очікували на нього з нетерпінням.
– Ну що? Ну що? – почулося зусібіч.
– Усім висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.
Барабаш підняв заспані повіки, дивне якесь полум’я
– Як це? – запитав він.
– Усім на берег! Ми здаємось!
Кров прихлинула на бліде й пожовкле лице Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і раптом цей згорблений, одряхлілий чоловік перетворився на велетня, повного сили й бадьорості.
– Зрада! – гаркнув він.
– Зрада! – повторив Флік, хапаючись за руків’я рапіри.
Та перш ніж він її вихопив, Кречовський свиснув шаблею і одним махом поклав його на палубі.
Затим він сплигнув із байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запоріжців тримали весла напоготові, й крикнув:
– Греби між байдаків!
Човник помчав стрілою, а Кречовський, випроставшись, із палаючими очима й шапкою на скривавленій шаблі, кричав могутнім голосом:
– Діти! Не будемо вбивати своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьману запорізькому!
– Слава! – відгукнулися сотні й тисячі голосів.
– На погибель ляхам!
– На погибель!
Воланню з байдаків одповідали крики запоріжців із берега, одначе ті, хто перебували на човнах, які стояли віддалік, іще не розуміли, в чому річ, і, лише коли повсюди рознеслася вістка, що Кречовський переходить до запоріжців, істинний шал радості охопив козаків. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч мушкетів гримнули пострілами. Байдаки заходили під ногами козаків. Здійнявся ґвалт і сум’яття. Та радості цій судилось, одначе, вмитися кров’ю, бо старий Барабаш волів ліпше вмерти, аніж зрадити прапор, під яким прослужив усе своє життя. Декілька десятків черкаських людей не покинули його, й закипів бій, короткий, страшний, як і всі бої, в яких жменька людей, яка шукала не милості, а смерті, обороняється від натиску юрби. Ні Кречовський, ні козаки не очікували такого опору. У старому полковникові прокинувся колишній лев. На заклик скласти зброю він відповів пострілами, лишаючись у всіх на виду з пірначем у руці, з сивим волоссям, яке маяло на вітрі, та з юначим завзяттям, оддаючи гучним голосом накази. Човен його був оточений зусібіч. Люди з байдаків, які не мали можливості підгребти, плигали у воду і, вплав або продираючись крізь очерети, досягнувши човна, хапалися за борти і розлючено на нього дерлися. Опір був нетривалим. Вірні Барабашеві козаки, поколені, порубані, просто розтерзані руками, вкрили своїми тілами палубу; старий же з шаблею в руці ще захищався.
Кречовський пробився до нього.
– Здавайся! – крикнув він.
– Зрадник! На погибель! – відповів Барабаш і замахнувся шаблею.
Кречовський швидко відступив у юрбу.
– Бий! – закричав він козакам.
Та ніхто, здавалося, першим не хотів підняти руку на старого, й тут полковник, посковзнувшись у калюжі крові, на нещастя, впав.
Повержений старий уже не викликав колишньої шани та страху, й одразу більше дюжини клинків уп’ялися в його тіло. Він же встиг тільки вигукнути: «Ісусе Христе!»
Усі кинулися рубати його й розітнули на шматки. Відрізану голову почали перекидати з байдака на байдак, граючись нею, ніби м’ячем, поки, після незграбного кидка, вона не впала у воду.
Лишались іще німці, з котрими впоратися було важче, бо регімент складався з тисячі старих жовнірів, які мали досвід багатьох воєн.
Щоправда, бравий Флік загинув од руки Кречовського, та із командирів у регіменті лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран німецької війни.
Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.
Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.
Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.
Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.
Нарешті він підвів голову.
– Herr Hauptmann! [72] – сказав він. – Ми згодні!
– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.
– Але за умови…
– Згоден на будь-яку.
– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.
Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.
72
Пане отаман! (нім.)
– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.
– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?
– Чого ж ви тоді хочете?
– Щоб нам дали піти.
– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.
– А своїх скільки втратиш?
– Жоден з ваших не втече.
– А від вас і половини не залишиться.
Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.
– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.
І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.
Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.