Вогнем і мечем. Том перший
Шрифт:
Кречовський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав поспішити на підмогу. Всі барабани, бубни, литаври і сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетні залпи.
Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгі шеренги запорізької піхоти, що не мала собі рівних і рвалася до валів і оточувала їх усе тіснішим кільцем. Довгі пасма білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди намагалися здунути цю сарану, що невідворотно насідала звідусіль. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, самопали гриміли все квапливіше. Гуркіт не змовкав ні на секунду. Тисячі й тисячі, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змія, все ж ішли вперед. Ось-ось дістануть! Ось вони вже біля валу! Гармати їм тепер не страшні! Скшетуський зажмурив очі.
І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше,
Що ж це? Що ж стряслося?
– Боже всемогутній!
Зойк цей вивергнувся із грудей пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, побачив він на валу замість величезного золотого коронного стягу малиновий із архангелом.
Позицію було взято.
Увечері намісник дізнався від Захара, як усе було. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змієм: у хвилини найвідчайдушнішого опору підучені Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, накинувшись із тилу на власні корогви, допомогли знищити їх повністю.
Увечері ж намісник побачив полонених і був присутнім при кончині молодого Потоцького, горло якому пронизала стріла. Прожив той після поразки всього декілька годин і помер на руках Стефана Чарнецького. «Скажіть батькові… – прошепотів, помираючи, молодий каштелян, – скажіть батькові, що я… як лицар…», але не зміг вимовити нічого більше. Душа його покинула тіло й понеслася в небеса. Скшетуський довго потім не міг забути це бліде обличчя й блакитні очі, зведені в смертний час до неба. Пан Чарнецький клявся над холонучим тілом, що, коли Господь дасть йому здобути волю, він ріками крові за смерть друга й ганьбу поразки помститься. І жодної сльозинки не скотилося по суворому лицю його, бо це був лицар залізний, багатократно подвигами відваги уславлений, чоловік, ніяким нещастям на зломлений. І обітниці свої виконав. Зараз же, замість того щоб журитися, він перший і підбадьорював Скшетуського, що страшенно мучився через поразку й ганьбу Речі Посполитої. «Річ Посполита не однієї поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але невичерпні сили таяться в ній. Не зломила її досі нічия могуть, не зломлять і селянські бунти, за які Господь сам і покарає, бо хто проти влади повстає, той його волі заперечує. Стосовно ж поразки, яка і дійсно прикра, – так хто її зазнав? Гетьмани? Коронне військо? Ні! Після відпадіння та зради Кречовського військо, що його вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було вважати. Смута невідворотно пошириться по всій Україні, бо мужва там зарозуміла й до войовництва вдатна, та бунтують же там не вперше. Заколот утихомирять гетьмани з князем Яремою, сили котрих досі стоять недоторкані; значить, чим запекліший бунт спалахне, тим, погашений цього разу надовго, а може, на вічні часи, швидше вгамується. Нікчемний вірою й невеликий духом, хто вважає, що якийсь козачий отаман із таким собі мурзою татарським можуть всерйоз погрожувати могутньому народові. Погані справи були б у Речі Посполитої, коли б якась селянська смута могла впливати на її долю та існування. Воістину легковажно збиралися ми в цей похід, – підсумував пан Чарнецький, – і, хоча передовий наш загін розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити».
І коли говорив він так, здавалося, що говорить не полоненик, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Така велич духу й така віра в Річ Посполиту були бальзамом для ран намісника. Він власними очима спостерігав військо Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинішнього дня супроводжувала військові цьому удача. Та мав рацію, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять незрушені, а за ними – вся могуть Речі Посполитої, вся незаперечність влади і волі Божої. Так що розставався намісник із паном Чарнецьким вельми збадьорений і душею веселий, а розстаючись, запитав іще, чи не має наміру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звільнення.
– Тугай-беїв я полоненик, – відповів пан Стефан. – Йому ж і викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу і катам його призначаю.
Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись із ним до воза, теж утішав його.
– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив він. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тільки почато, а чим закінчиться, сам Бог знає! Гей, набрали татари і козаки польського добра, та взяти і зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобі й так воля буде – ти до своїх підеш, а старий тужити за тобою буде. На старості літ гірше нема самому на світу залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!
І дійсно, перемога, хоч і блискуча, все ж таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо неважко було передбачити, що великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливою ретельністю візьметься тепер за січовиків і зробить усе, щоб одним разом їх винищити. До слова сказати, великий гетьман почував деяку неприхильність
Тому, не даючи відпочити військові, він на світанку наступного після битви дня повів їх далі. Кидок цей був таким навальним, ніби гетьман рятувався втечею. Здавалося, повінь заливає степ і мчить уперед, живлячись по дорозі всіма річками і джерелами. Йшли через ліси й діброви, через кургани, без перепочинку переправлялися через річки. Козацьке військо розросталося по дорозі, тому що постійно вливалися все нові юрби українських селян-утікачів. Прийшлі подавали відомості про гетьманів, але суперечливі. Одні говорили, що князь іще за Дніпром, інші – що вже з’єднався з коронним військом. Зате всі сходилися на одному – Україна в огні. Селяни не тільки втікали назустріч Хмельницькому в Дике Поле, а спалювали села й міста, піднімалися на своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронне військо вело воєнні дії вже цілі два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцем дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки подекуди вже перейшли на бік черні й повсюди ждали тільки знака. Хмельницький на це й розраховував, а тому поспішав іще дужче.
Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин розчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його знамена. Дім Чаплинського було зруйновано, шляхту, що шукала укриття в місті, вирізано. Радісні клики, гудіння дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я зразу ж перекинулося на всю округу. Все живе хапалося за коси, піки і приєднувалося до запоріжців. Незліченні натовпи простих людей стікалися до Хмельницького звідусіль; було отримано радісні, бо достовірні, відомості, що князь Ярема хоча й запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.
Хмельницький полегшено зітхнув.
Він, не зволікаючи, рушив уперед і тепер ішов уже крізь бунт, різанину й огонь. Свідчили про те пожарища і трупи. Він ішов, наче лавина, змітаючи все на своєму шляху. Країна перед ним повставала, за ним порожніла. Яко месник, ішов він, яко змій многоглавий. Хода його вичавлювала кров, дихання його роздмухувало пожежі.
Зупинився він з головними силами в Черкасах, а вперед вислав дикого Кривоноса і татар під проводом Тугай-бея, котрі, діставши гетьманів під Корсунем, не роздумуючи, по них ударили. Одначе за зухвалість свою тут же дорого поплатилися. Відкинуті, поріділі, вщент розбиті, вони в паніці відступили.
Хмельницький кинувся на допомогу. По дорозі він дізнався, що пан Сенявський на чолі декількох корогов з’єднався з гетьманами, котрі, залишивши Корсунь, пішли на Богуслав. Це виявилося правдою. Хміль зайняв Корсунь без бою і, залишивши в місті вози та провіант, тобто весь обоз, порожняком, верхами погнався за ними.
Переслідування тривало недовго, тому що ті відійшли недалеко. Під Крутою Балкою передові загони натрапили на польський обоз.
Панові Скшетуському не довелося побачити битву, бо разом із обозом він залишився в Корсуні. Захар поселив його на міському майдані в домі пана Забокрицького, котрого чернь незадовго перед тим повісила, і поставив охорону із залишків миргородського куреня, тому що юрба невтомно грабувала будинки і вбивала кожного, кого вважала ляхом. Крізь вибиті вікна спостерігав пан Скшетуський натовпи п’яного наброду, перемазаного кров’ю, котрий із закасаними рукавами метався від будинку до будинку, від крамниці до крамниці, обшукував усі кутки, горища, накриття; час від часу страшні крики сповіщали, що виявлено шляхтича або єврея, чоловіка, жінку, дитину. Жертву витягали на майдан і по-звірячому знущалися над нею. П’янота затівала бійки через розірвані на шмаття останки, з насолодою розмазувала кров по своїх обличчях, обвивала шиї паруючими нутрощами. Дядьки, вхопивши єврейських дітей за ноги, розривали їх надвоє під божевільний регіт юрби. Вчинялися напади й на будинки, що перебували під охороною, де перебували імениті полоненики, залишені в живих заради чималого викупу. Тоді запоріжці або татари, що були в охороні, юрбу стримували, лупцюючи нападників просто по головах ратищами, луками або нагайками із бичачої шкіри. Таке відбувалося і біля будинку, де перебував Скшетуський. Захар звелів провчати холопів нещадно, і миргородці з насолодою наказ виконували, бо хоча низові в час бунтів і користувались охоче допомогою черні, та зневажали її куди більше, ніж шляхту. Недаремно вважали вони себе «благорожденними козаками». Сам Хмельницький потім неодноразово дарував багато простого люду татарам, які гнали ясир у Крим, де продавали в Туреччину або Малу Азію.