Вогнем і мечем. Том перший

Сенкевич Генрик

Незнайомий серйозно відповів:

– І не помиляєтеся ви, добродію, і помиляєтеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи їх татарами, помиляєтеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусіда.

– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.

Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.

– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.

За мить додав голосніше:

– Одначе даруйте мені ваша милість, що я належної не висловив удячності за auxilium [11]

і успішний порятунок, які мене від такої несподіваної смерті вберегли. Мужність ваша покрила необачність того, хто від людей своїх одтрутився; та вдячність моя від самовідданості твоєї не менша.

11

допомога (лат.).

Мовивши це, він простяг руку намісникові.

Одначе самовпевнений молодик навіть не поворухнувся і своєї простягати не поспішав. Зате сказав:

– Не зайво б спершу дізнатися, чи зі шляхтичем маю честь, бо хоча й не сумніваюся в тому, та все ж анонімні подяки вважаю недоречними.

– Бачу я у вас, добродію, істинно лицарські манери, і вважаєте ви справедливо. Слова мої, та й подяки теж, годилося б мені упередити іменем своїм. Що ж! Перед вами Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької корогви князя Домініка Заславського теж.

– Ян Скшетуський, намісник панцирної корогви ясновельможного князя Яреми Вишневецького.

– Під славною рукою, добродію, служите. Прийміть же тепер удячність мою і руку.

Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч і поглядало звисока на жовнірів інших корогов, одначе зараз пан Скшетуський перебував у степу, в Дикому Полі, де таким подробицям надавалося куди меншого значення. До того ж він мав справу з полковником, у чому відразу ж на власні очі переконався, бо жовніри, повертаючи Абданку пояс і шаблю, що заважали їм приводити незнайомого до тями, подали йому й коротку булаву з кістяним руків’ям і яблуком із слизького рогу – звичайну регалію козацьких полковників. Та й одяг на його милості Зиновію Абданку був пишним, а зугарна мова виявляла гостроту розуму та обізнаність у тонкощах світської поведенції.

Отож пан Скшетуський запросив його повечеряти, позаяк од вогнища, дражнячи нюх і смак, потягнувся вже запах печені. Жовнір вийняв м’ясо із вогню й подав на олов’яному блюді. Заходилися їсти, а коли принесено було добрячий міх молдаванського вина, зшитий із цапиної шкури, зав’язалася й ненудна розмова.

– За наше швидке та благополучне повернення! – виголосив пан Скшетуський.

– Ви, добродію, повертаєтесь? Відкіля ж, дозвольте поцікавитися? – запитав Абданк.

– Здалеку. Із самого Криму.

– Що ж ви там робили? Викуп возили?

– Ні, пане полковник. До самого хана їздив.

Абданк із цікавістю насторожився.

– Одначе ж у приємній компанії побували! Із чим же ви до хана їздили?

– Із листом ясновельможного князя Яреми.

– Так ви і в послах були! Про що ж його милість князь зволив писати ханові?

Намісник глипнув на співбесідника.

– Пане полковник, – сказав він, – ви дивились у вічі татям, які вас заарканили, і це ваша справа; але про що князь писав ханові, це справа не ваша і не моя, а їх обох.

– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милість князь такого молодого чоловіка послом до хана відрядив, але, почувши вашу, добродію, відповідь, не дивуюся більше, бо хоча й молоді ви літами, та досвідченістю й розумом зрілі.

Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:

– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?

– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.

– Чому ж ви не попливли на байдаках?

– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.

– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.

– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia. [12]

– Кому ж ви так не до душі?

– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.

12

заздрість (лат.).

– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?

Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:

– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.

Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.

Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.

– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.

Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.

– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.

– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.

– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!

Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.

– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?

– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і чатував тут зі своїми. Загодя виїхав. Аркан на мене накинули!

– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут із тобою?

Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутників.

– Це друзяки чесні, – сказав Абданк. – Слава Богу, цілий я та неушкоджений. Зараз далі поїдемо.