Вогнем і мечем. Том перший
Шрифт:
– Сей чоловік хитрий, мов Улісс! Та де ж ви його здибали, добродію?
– Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Мабуть, він на Січ їхав.
– А Кодак хотів оминути. Тепер intelligo. [14] Людей багато було при ньому?
– Душ сорок. Та тільки вони пізно під’їхали. Коли б не мої, старостина челядь його б задушила.
– Стривайте, добродію, стривайте. Це справа важлива. Старостина челядь, кажете?
– Авжеж. За його словами.
– Звідкіля ж той знав, де шукати, коли в місті всі голову ламають, куди
14
розумію (лат.).
– Цього я не скажу. А може, він збрехав, виставивши звичайних душогубів слугами старости, щоб цим іще більше образи свої підкреслити?
– Такого бути не може. Одначе справа вельми дивна. А чи відомо вам, добродію, що є гетьманські укази – Хмельницького ловити й in fundo [15] затримувати?
Намісник не встиг одповісти, бо в цю мить, учинивши страшенний шум, увійшов якийсь шляхтич. Гримнувши дверима і раз, і вдруге, він пихато оглядів присутніх і закричав:
15
на місці (лат.).
– Усім привіт, вельмишановне панство!
Був цей шляхтич літ сорока, на зріст невисокий, із виразом обличчя запальним, чому дуже сприяли неспокійні й, ніби сливи, очі, що сиділи під лобом. Прибулий був, як видно, непосидючим, буйним і скорим до гніву.
– Усім привіт, вельмишановне панство! – відразу не отримавши відповіді, повторив шляхтич іще голосніше й різкіше.
– Привіт, привіт! – відгукнулися декілька голосів.
Це і був Чаплинський, чигиринський підстароста, довірений слуга молодого пана хорунжого Конєцпольського.
У Чигирині підстаросту не любили, позаяк він був щонайпершим забіякою, бешкетником і інтриганом; але, знаючи про прихильність до нього можновладців, дехто з чоловіком цим знався.
Одного тільки Зацвілиховського, як, зрештою, й усі інші, він поважав з огляду на чесноти, розважливість і хоробрість останнього. Заздрівши старого, він одразу ж підійшов і, вельми пихато вклонившися Скшетуському, всівся зі своєю коновкою меду поряд із ними.
– Вельмишановний старосто, – запитав Зацвілиховський, – чи не чути чого про Хмельницького?
– Висить, вельмишановний пане хорунжий, щоб я не був Чаплинським! А якщо досі не висить, то висітиме неодмінно. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки запопасти його в руки!
Кажучи це, він так грюкнув по столу, що із кухлів вихлюпнулося налите.
– Не переводьте, добродію, вина! – сказав Скшетуський.
Зацвілиховський перебив намісника:
– А чи дістанете ви його? Адже він утік, а куди, нікому невідомо.
– Нікому невідомо? Мені відомо, щоб я не був Чаплинським! Ви, пане хорунжий, либонь знаєте Хведька. Так цей Хведько і йому служить, і мені. А Хмелю він буде юдою. Та що там багато патякати! Почав Хведько знатися з молодцями Хмельницького. Чоловічок пронозуватий! Усе про нього довідався! Взявся він приправити мені Хмельницького живим або мертвим і виїхав у степ загодя, знаючи, де його дожидатися!.. От вражий син!
Сказавши це, він знову грюкнув кулаком по столу.
– Не переводьте, добродію, вина! – натискаючи на кожне слово, повторив пан Скшетуський, що з першого погляду відчув підсвідому антипатію до підстарости.
Шляхтич почервонів, блиснув вибалушеними своїми очима, вважаючи, що йому дають привід, і з викликом утупив погляд у Скшетуського, однак, побачивши мундир Вишневецьких, схаменувся, бо, хоча в хорунжого Конєцпольського на ту пору була з князем пря, Чигирин усе-таки був неподалік од Лубен, і ображати князевих людей було небезпечно. До того ж князь і людей добирав таких, задиратися з якими годилося подумавши.
– Значить, Хведько взявся Хмельницького вам приправити? – знову почав допитуватися Зацвілиховський.
– Саме так. І приправить, щоб я не був Чаплинським.
– А я вашій милості можу сказати: не приправить. Хмельницький пастки уникнув і на Січ подався, об чім іще сьогодні слід повідомити краківського нашого пана. Із Хмельницьким краще не жартувати. Коротше кажучи, і розумом він гостріший, і рука в нього поважча, та й удачі в нього побільше, ніж у вашої, добродію, милості, бо дуже ви в раж входите. Хмельницький, повторюю, відбув у безпеці, а коли не вірите, тоді цей кавалер підтвердить, який його в степу вчора бачив і, з цілим та неушкодженим, із ним роз’їхався.
– Не може такого бути! Не може бути! – заверещав, смикаючи себе за чуба, Чаплинський.
– Більше того, – продовжував Зацвілиховський, – кавалер, тут присутній, сам же його і врятував, а слуг вашої милості перебив, у чому, незважаючи на гетьманські укази, не винуватий, тому що із Криму з посольством повертається і про укази не знав; бачачи ж людину, грабіжниками, як він вирішив, у степу кривджену, поспішив їй на допомогу. Про сказаний порятунок Хмельницького заздалегідь, добродію, попереджаю, позаяк він із запоріжцями неодмінно вас у вашій економії провідає, і треба гадати, що ви цьому не зрадієте. Занадто вже ви з ним гиркалися. Тьху, чорти б вас побрали!
Зацвілиховський теж не любив Чаплинського.
Чаплинський підхопився і від люті слова не міг вимовити. Лице його зовсім почервоніло, а очі ще дужче витріщилися. Стоячи в такому вигляді перед Скшетуським, він почав безладно викрикувати:
– Тобто як? Ви… незважаючи на гетьманські розпорядження!.. Я вам, добродію… Я вам, добродію…
А Скшетуський навіть з лави не підвівся; обіпершись на лікоть, він, як сокіл на прив’язаного горобця, дивився на Чаплинського, що наскакував на нього, і нарешті запитав:
– Чого ви, добродію, до мене причепилися, ніби реп’ях до собачого хвоста?
– Та я вас до відповідальності… Не слухаєтесь указу… Я вашу милість козаками!..
Підстароста так кричав, що галас у винарні дещо стих. Люди почали обертатися до Чаплинського. Він завжди шукав сварки, така вже це була натура, і з кожним зустрічним скандалив; але зараз усіх подивувало, що розійшовся він при Зацвілиховському, котрого тільки й боявся, а загризся з жовніром, одягненим у строї Вишневецьких.
– Втихомиртеся, добродію, – сказав старий хорунжий. – Сей кавалер прийшов зі мною.