Вогнем і мечем
Шрифт:
А Літинського староства все-таки не дали.
Згадавши це, Кречовський стис кулаки. Не дали йому староства, незважаючи на могутню підтримку протекторів його, Потоцьких, незважаючи на власні його військові заслуги, і все тому, що був він homo novus, [70] а його суперник од князів родовід вів. У цій Речі Посполитій не досить стати шляхтичем, треба дочекатися, щоби шляхетство твоє вкрилося пліснявою, наче винна пляшка, щоб заіржавіло, немов залізо.
Тільки Хмельницький міг змінити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король
70
вискочка (лат.).
Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж після перемоги та придушення бунту, після врятування України від братовбивчої війни, – та що там! – усієї Речі Посполитої врятування! Тут уже йому ні в чому не відмовлять, тут йому і в Потоцьких потреби не буде…
Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королівські та сеймові…
Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Віддалік поблискували у блідому передсвітанковому сяйві дніпровські води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.
Кодацькі гармати не стріляли.
«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм відбито? Або ж Кодак узяли?»
Але такого бути не може!
Ні! Просто відкинута козачня затаїлася де-небудь подалі від фортеці й зализує рани, а сліпий на одне око Гродзіцький поглядає на них із бійниць, точніше націлюючи гармати.
Завтра вони знову підуть на приступ і знову зламають зуби.
Тим часом зовсім стало видно. Кречовський підняв людей на своєму байдаку і послав човна за Фліком.
Той негайно прибув.
– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не підійде, а до ночі штурм не повториться, ми рушимо фортеці на допомогу.
– Мої люди готові, – відповів Флік.
– Роздайте ж їм порох і кулі.
– Уже роздано.
– Вночі висадимося на берег і без усякого шуму підемо степом. Нападемо зненацька.
– Gut! Sehr gut! [71] Але чи не пропливти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти неблизько.
71
Добре! Дуже добре! (нім.)
– Піхота сяде на запасних коней.
– Sehr gut!
– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.
– Туман такий, що й диму не побачать.
І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.
Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом
Зненацька вздовж усього рукава в травах, очереті, комишах і прибережних заростях почулися дивні й численні голоси:
– Пугу! Пугу!
Тиша…
– Пугу! Пугу!
І знову настала тиша, ніби ці голоси, що гукали з берега, чекали відповіді.
Відповіді не було. Поклики прозвучали втретє, та вже різкіше й нетерплячіше:
– Пугу! Пугу!
Тоді з боку човнів із туману пролунав голос Кречовського:
– Хто там іще?
– Козак з Лугу!
У жовнірів, які затаїлися на байдаках, неспокійно забилися серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. З його допомогою запорожці впізнавали один одного на зимівниках. Цим же самим способом у час війни запрошували на переговори реєстрових городових побратимів, серед яких було чимало тих, які таємно належали до братства.
Знову пролунав голос Кречовського:
– Чого треба?
– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, попереджає, що гармати націлено на байдаки.
– Передайте гетьману запорізькому, що наші націлено на берег.
– Пугу! Пугу!
– Чого ще треба?
– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кречовського.
– Нехай спершу заручників виставить.
– Десять курінних.
– Згода!
Тієї ж миті берег, ніби квітами зацвів постатями запоріжців, які підхопилися на ноги із трав, де вони, затаївшись, ховалися. Здалеку, з боку степу, з’явилась їхня кіннота й гармати, над якими майоріли десятки й сотні стягів, знамен, бунчуків. Ішли загони під тулумбаси і з піснею. Усе це скоріше нагадувало радісне вітання, ніж зіткнення ворожих одне одному військ.
Жовніри з байдаків одповіли криками. Тим часом підійшли човни, що доправили курінних отаманів. Кречовський сів ув один із них і попрямував до берега. Там йому підвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.
Той, заздрівши його, зняв шапку, а затим гостинно вітав.
– Шановний полковнику! – сказав він. – Давній друже мій і куме! Коли коронний гетьман звелів тобі ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твій вчинок я завдячую тобі братньою любов’ю.
Сказавши це, він мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лід.
– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав він, – ти підняв повстання.
– За свої це, твої і всієї Вкраїни кривди йду я карати з привілеями королівськими в руках, перебуваючи в надії, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.
Кречовський, швидко зазираючи у вічі Хмельницькому, з притиском сказав:
– Кодак узяв в облогу?
– Я? З глузду з’їхав я, чи що? Кодак я обминув і навіть ні разу не вистрілив, хоча сліпий на одне око старий сповістив про себе гарматами. Мені на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодійника мого.