Вогнем і мечем

Сенкевич Генрик

Отож юрба безчинствувала на майдані і зрештою дійшла до такої несамовитості, що люди заходилися вбивати одне одного. Вечоріло. Було повністю підпалено один бік майдану, церква й дім уніатського попа. На щастя, вітер односив огонь у поле й заважав пожежі поширитись. Одначе велетенське полум’я освітлювало майдан не слабкіше сонячних променів. Зробилося нестерпно жарко. Здалеку долітав страшенний гуркіт гармат –

як видно, битва під Крутою Балкою ставала все впертішою.

– Гаряче там, видно, нашим доводиться! – бурчав старий Захар. – Гетьмани не жартують. Гей же! Пан Потоцький добрячий жовнір!

Потім він показав у вікно на юрбу і сказав:

– Бач! Вони тепер чинять неподобства, та якщо Хмеля поб’ють, то й над ними вчинять!

У цю хвилину почувся кінський тупіт, і на майдан на змилених конях влетіло кілька десятків вершників. Обличчя, почорнілі від порохового диму, пошматований одяг і обмотані ганчір’ям голови деяких свідчили про те, що примчали вони сюди просто з бою.

– Люди! Хто в Бога вірує, рятуйтеся! Ляхи б’ють наших! – несамовито прокричали вони.

Зчинився лемент і переполох. Натовп гойднувся, наче хвиля, здійнята вихром. Дике замішання охопило всіх. Народ кинувся тікати, але позаяк вулиці були забиті возами, а один бік майдану горів, утекти було неможливо.

Почалася тиснява, чернь кричала, билася, давила одне одного, благаючи про пощаду, хоча ворог був поки ще далеко.

Намісник, бачачи, що відбувається, мало з глузду не з’їхав од радості. Він як божевільний почав бігати по кімнаті, бити себе кулаками в груди і кричати:

– Я знав, що так буде! Знав! Не я буду! Це з гетьманами справу мати! Це з усією Річчю Посполитою! Ось вона, відплата! Що це?

Знову почувся тупіт, і цього разу декілька сот верхівців, геть-чисто всі татари, увірвалися на майдан. Утікали вони, як видно, не розбираючи дороги. Натовп заважав їм, і вони кидалися просто на нього, топчучи, побиваючи, розганяючи, полосуючи шаблями в надії прорватися до шляху, що вів на Черкаси.

– Прудкіше вітру біжать! – закричав Захар.

Ледве він сказав це, промчав іще загін, а за ним іще один. Здавалося, втеча зробилася загальною. Варта біля будинків занепокоєно заходила туди-сюди, явно наміряючись втекти. Захар вискочив у палісадник.

– Стояти! – крикнув він своїм миргородцям.

Дим, спека, метушня, кінський

тупіт, тривожні голоси, виття освітленого полум’ям натовпу – все разом складало одну пекельну картину, що її намісник міг спостерігати у вікно.

– Який же там розгром мусить бути! Який же розгром! – кричав він Захарові, забувши, що той не може поділити з ним радості.

Тим часом як вихор промчав загін утікачів.

Од гуркоту гармат двигтіли стіни корсунських будинків.

Раптом чийсь пронизливий голос заволав просто під вікнами:

– Рятуйся! Хміль убитий! Кречовський убитий! Тугай-бей убитий!

На майдані настав істинний кінець світу. Люди, втративши розум, кидалися в огонь. Намісник упав на коліна й підніс руки до неба.

– Господи всемогутній! Господи великий і справедливий, слава тобі в вишніх!

Захар, убігши з сіней, перервав його молитву.

– А послухай-но, дитино! – закричав він, захекавшись. – Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, а то вони збираються йти геть, а як підуть, сюди набрід увірветься!

Скшетуський вийшов у палісадник. Миргородці занепокоєно ходили біля будинку, виявляючи явне бажання залишити пост і накивати п’ятами по шляху, що вів у Черкаси. Страх охопив усе місто. Раз у раз нові загони розбитого війська, немовби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Тікали у страшенному замішанні селяни, татари, городові козаки й запоріжці. Та головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили опір, битву, мабуть, не було ще цілком закінчено, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.

Скшетуський звернувся до миргородців.

– За те, що невсипуще стерегли особу мою, – сказав він урочисто, – не потрібно вам утечею рятуватись, обіцяю заступництво і прощення гетьмана.

Миргородці всі як один познімали шапки, а він, узявшись у боки, гордо позирав на них і на майдан, який усе дужче порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полоненик, якого возили за козацьким військом, стоїть зараз посеред зухвалої козачні володарем серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед обозників. Він, полоненик, обіцяє милувати, і шапки перед ним ламають, а покаянні голоси благають тим понурим, протяжним, властивим страху та покірності голосом:

– Помилуйте, пане!