Вогняний вершник
Шрифт:
Спопелять навіки, назавжди!..
— Ого! — скрикнув ясноокий хлопець. — Ти ба, які заміри! Протоптати слід в самій Галактиці! Оце так кредо! Ти переплюнула всіх наших хлопців.
— Знай наших! — підхопила чорнява. — Новенька! Твоє зоряне кредо нам до душі!
— Ще якусь умову треба виконати? — вже сміливіше поцікавилася Віола.
— Тільки одну, — сказав Віктор. — Відбути дружню вечірку на честь нової зірки. Згода?
— Згода!
— Чудово! — обняла чорнява Віолу за плечі. — Мене звати Надійною. А тебе?
— Я Віола.
— Приймаємо
— Одноголосно! — хором закричали хлопці. — Поза дискусією! І запам’ятай наш девіз: “Ми з тобою однієї зоряної крові!”
…Того ж вечора Віола з новими друзями поїхали на “Рів’єру”. Дівчині все подобалося — невимушеність нових знайомих, приглушена мелодія оркестру, мерехтіння зірок між віттям кленів.
Віктор сидів навпроти Віоли. Інколи його погляд зупинявся на ній довше, ніж належало, і вії дівчини тремтіли злякано, опускалися, прикриваючи збентежений погляд.
Іван — довготелесий, худий хлопець — пригощав Віолу, накладав їй якісь салати, а Надійка сварилася тоненьким рожевим пальчиком, удавано гнівалася:
— Зраджуєш? Всі закохалися в новеньку — і Віктор, і Йван, і вся зоряна кумпанія, а мене, бідну, покинули. Гляньте, Віктор замовк, ні пари з вуст. Це з ним уперше таке.
Віктор силувано всміхнувся, відкоркував пляшку шампанського, почав розливати. Потім підняв келих, промовивши штучно бадьорим голосом:
— За нову зірку! За Віолу!
Дзенькнули келихи. Всі випили. Лише Віола з піднятим келихом розгублено дивилася на друзів. Потім, опустивши келиха на стіл, сіла.
— Що з тобою, Віоло? — здивувався Віктор.
— Я…. не п’ю, — жалібно сказала вона, по-дитячому моргаючи віями. — Зовсім не п’ю. А ви… навіщо ви п’єте?
Хлопці й дівчата перезиралися. Іван захихикав. Віола оглянула всіх, глибоко зітхнула.
— Пробачте, мої нові друзі. — її голос сповнився дивною силою переконливості. — Пробачте, але я все скажу відверто. Ви мені повідомили свій девіз: “Ми з тобою однієї зоряної крові!” Це прекрасно. Тільки що ж означає ота зоряна кров? Чим вона буде відрізнятися від крові тих, котрі не просихають від алкогольної отрути? Всі ми на такому дивовижному шляху. Зоряна стежина пошуку — що може бути прекрасніше? І раптом — оце… Так, як і сотні років тому. Люди витирають навіть вікна своєї кімнати, а ми… заливаємо гидотою вікна власної душі. Чому ми тут? Чому не дивимось тепер на зорі? Хто справді зоряної крові, той зрозуміє мої почуття…
Обличчя Віктора налилося багрянцем, в очах блиснули іронічні вогники.
— Наївна дівчинко, — фамільярно сказав він, — ти повинна знати, що на зорі дивляться прилади, ім’я котрим — легіон! Тобі ще належить не раз, не два розчаровано скидати з себе лахміття романтичних утопій, засвоєних у дитячому віці. Доки ми тут втішаємося, плин зоряної ріки реєструє фотоплівка. Невже не відаєш цього? А нам, Віоло, чому б не поглянути інколи на ось ці зірочки? Ніщо людське мені не чуже…
Він підняв пляшку коньяку, показавши етикетку з п’ятьма зірочками, і став розливати в келешки. Хлопці засміялися. Лише Надійка мовчала,
Віола обурено зиркнула на Віктора. Смарагдові очі потемніли, сповнилися гнівом.
— Що ви говорите? Прилади, автомати, фотографія… Та хіба можна порівняти автомат з людиною? Що таке Сонце на фотографії? Тільки кружало, плоский диск з якимись плямами. А коли дивишся на Сонце в телескоп, воно здається живим і близьким… воно, як серце, як пульсуючий фокус буття… Та що говорити! Коли в душі відсутнє таке розуміння, хіба автомати допоможуть?
Віола вийшла з-за столу, рушила до виходу. Друзі розгублено мовчали. Сусіди крикнули:
— Гей, лицарі, таку дівчину не втримали!
Віктор метнувся за Віолою, перекинувши келих. Дівчина різко звернула з асфальтової доріжки, пішла в примарному півсвітлі поміж деревами вниз, до Дніпра. Хлопець, важко дихаючи, догнав її, пішов поряд. Ресторан залишився далеко позаду — серед кленів і лип, у сяйві неонових ліхтарів.
— Віоло!
Вона не зупинялася, бігла далі, не дивлячись на нього.
— Віоло! Зажди…
Він схопив її за руку. Дівчина спробувала вирватися, потім зупинилася. Подивилася на Віктора знизу вгору. Його очі в сутінках здавалися велетенськими, прекрасними. їй перехопило подих.
— Віоло… яка ти гарна!
Він обняв її, припав до вуст.
Віола вирвалася, обурено ляснула його по щоці.
— Як ви смієте?
— Віоло! — вражено прошепотів Віктор, схопившись за щоку.
Вона метнулася геть від нього вниз. Зашелестіли кущі. І знову запала тиша.
Віктор довго стояв непорушно, вдивляючись у темряву. Над ним колихалися дерева, пливли у небі усміхнені зорі, а він все думав про щось, притулившись плечем до шорсткого стовбура клена.
4
Віола перейшла пішохідним мостом до Гідропарку, ходила пустельним пляжем над водою, ображено, по-дитячому, схлипуючи. Дивилася на зорі, на срібне кружало Місяця, виливала їм свій жаль:
— Хіба це дружба? Хіба така любов?
Підійшовши до плакучої верби, торкнулася гладенької кори пальцями.
— Вітаю тебе, сестро!
Верба затріпотіла віттям, щось ласкаво прошепотіла.
— Навчи його коханню, сестрице… Навчи…
Глянувши в пломенисте дивоколо, Віола простягла руки до зірок. І знову в її серці, як це бувало не раз, покотилася гаряча хвиля осяяння, що відкривала браму до одухотвореного бачення світу…
Ось вона виростає в просторі. Поряд з нею золотаві хмаринки, розмальовані пензлем прадавнього чаклуна — Місяця. Вона торкається пальцями нічного світила, росте ще далі, аж до далеких світів. Ось уже й зорі оточують її феєричною зграйкою. І зовсім не великі вони, не палаючі, а іскристі, радісні світлячки, ніби казкові небесні самоцвіти. Дівчина бере їх в долоні, і вони переливаються розмаїтими іскрами, кидаючи відблиски на її обличчя.
— Привіт вам, браття! Вітаю вас, променисті сестриці! Навчіть його коханню, навчіть… Прийдіте в наші серця, осяйте їх!..