Восьме коло пекла
Шрифт:
— А що ж іще?
— Може, безпосереднє зіткнення з минулим, реальним минулим, допоможе зрозуміти Модестові, що планета, по якій він ходить, це не омана, а та сама Земля, по якій він ступав майже чотириста п’ятдесят років тому. Коли, звичайно, він взагалі тоді ходив…
ТІНІ МИНУЛОГО
Мікша
До кляштора лишалося ще зо два кілометри. Шлях петляв серед порослого лісом узбіччя пагорба. Урбах знаходився у туристському районі класу “С”, закритому для руху всіх видів транспорту.
Профак Герлах запропонував попоїсти, перш ніж іти далі. Але Мюнх випив лише склянку соку, швидко вийшов з бару й попрямував до шляху. Дарецька, Герлах і Мікша мусили не гаючись іти за ним, тим паче що не важко було помітити, як він серйозно ставиться до цього походу.
Коли три дні тому Кама запропонувала Мюнхові полетіти в Урбах, вона знала, що дістати його згоду буде нелегко.
— Так треба? — запитав Мод, і в голосі його чулася така неприхована тривога, що Кама одразу змінила тему розмови.
Одначе наступного дня Мюнх сам заговорив про подорож. Сказав, що все добре обміркував і вже не вагається: так буде краще. Не тривожився більш, а нетерпеливо чекав. Час од часу заходив до Ками й питав, чи профак Герлах ще не приїхав до Радова.
Відколи вони вийшли із бару, Мюнх не ховав хвилювання, що понімало його чимдалі дужче. Підіймаючись схилом, він то випереджав своїх супутників, то затримувався коло здорових валунів, обплутаних химерно покрученим корінням дерев. На запитання відповідав неохоче, часом здавалося, що не чує їх.
Герлах поглядав на Мюнха з недовірою.
— Удає, ніби впізнав дорогу, — ущипливо мовив він. — Насправді ж її прокладено лише в XIX столітті…
Мікша одразу вирішив перевірити припущення археолога. Він наздогнав Мюнха, який саме затримався біля якогось струмка, і спитав:
— Ну як? Впізнаєш?
Чернець глянув на нього, немовби пробуджений зі сну.
— Ти щось питав?..
— Я кажу, впізнаєш дорогу?
Мюнх заперечливо похитав головою.
— Ні… Не збагну. Спочатку мені здавалося, що впізнаю. Але ні… Тепер напевне знаю! Я пам’ятаю: до кляштора треба йти просто попід гору.
— Правильно! — підтвердив Герлах. — Але ви казали, ніби щось пригадуєте? — додав підозріло.
— Я гадав, що… впізнаю, проте… виріс ліс… Ні, тоді цієї дороги не було!..
Мюнх знову заквапився.
— Він міг про це читати. Хоча б у моїй праці, — мовив, притишивши голос, археолог.
— Побачимо, що скаже нагорі.
Руїни кляштора зненацька виринули із зарослів. Вищерблена стіна страшила порожніми ямами вікон.
Мюнх перший побачив руїни й кинувся до них, але на півдорозі враз зупинився. Вже й супутники надійшли, а він досі стояв, захоплений картиною, що відкрилась перед його очима.
Шлях ішов попід стіною, завертаючи у пролом.
— Впізнаєш це місце? — спитала Кама. Мюнх кивнув.
— Але брама… була не тут! — почав він уривчастим голосом. — Це лише хвіртка в сад, — він показав на пролом. — Була хвіртка… — додав. — А тут, — він описав у повітрі коло, — сад!
Герлах нервово почухав підборіддя.
— Якщо тут був сад, то його, напевне, обступав якийсь мур?
— Авжеж! — квапливо підхопив Мюнх. — Був мур! Високий…
— Ти пам’ятаєш, де він був? — запитав Мікша.
Чернець огледівся, потім рішуче підійшов до стіни, що височіла неподалік од них.
— Тут! А далі там! — він показав рукою вглиб лісу. — Потім праворуч і знову до кляштора. З того боку, недалеко від брами.
— Немає жодних слідів… — зауважила Кама.
— Немає, — стурбовано повторив Мюнх. — Не знаю. А може, не тут?.. Не знаю… Не знаю. Ні! Мур був тут! Напевне! Я пам’ятаю.
— А брама, про яку ви кажете? Де вона має бути? — запитав археолог, уважно дивлячись на ченця. — І що це за брама?
— Кляшторна брама. Головна брама.
— Ну, то ведіть нас до цієї брами, — промовив Герлах, перезирнувшись з Мікшою й Дарецькою.
Мюнх підійшов до пролому й повернув у руїни.
Одначе в проході між мурами він зупинився, уважно оглядаючись довкола.
— Що тут було? — запитав археолог.
— Сіни. А тут кухня! — показав Мюнх на дверний отвір, що заріс кущами. — А там, — він показав на отвір супроти, — сходи до підвалів.
— Ви читали Бергманна?
Мюнх запитливо глянув на Герлаха, потім промовив:
— Не розумію.
— Я гадав, що ви читали працю Бергманна “Звіт про дослідження стародавнього кляштора домініканців в Урбаху”.
— Хто такий Бергманн?
— Історик. Він кілька років вивчав руїни кляштора.
— І що?
— Нічого. Він теж гадав, що десь тут мав бути вхід до підвалів.
— Був. Я пам’ятаю. Тут були сходи! — Мюнх підійшов до пролому. — Все заросло кущами…
— Ходімо далі.
Вони вийшли на просторий квадратовий майданчик, оточений кружганком. Дві стіни лежали в руїнах, дві інші добре збереглися або ж були відбудовані. Посеред майданчика височів колодязь з величезним коловоротом.
— Цього тут не було! — промовив Мюнх.
— Але це дуже старий колодязь, — з сумнівом зауважив археолог.
— Його не було! Я добре пам’ятаю! Колодязь був у саду. Неподалік в’їзної брами.
— Праворуч чи ліворуч?
— Ліворуч. Я зараз покажу. — Модест попрямував до великих кованих дверей у тій частині будівлі, що збереглася. У них були прорубані інші, маленькі дверчата. Вони одразу розчинилися перед Мюнхом, одкриваючи похмурі сіни.
— Якщо ви бажаєте, щоб вас супроводив голос гіда, промовляйте у кожному приміщенні гасло “707”, — долинули з сіней тихі, але виразні слова.