Восьме коло пекла
Шрифт:
— Хвала господові!
— Хвала!
Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи завагався.
— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.
Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.
— Сядеш тут!
— Я вірю тобі, пане…
Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.
Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.
Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.
Темна
За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.
У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями, вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.
Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.
На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.
— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну інформацію.
Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками. З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили краєвид.
Незнайомця вже не цікавили повітряні машини, що пролітали неподалік; широко відкритими очима він дивився на місто.
Зненацька він схопив астронома за руку й, дивлячись на нього з тривогою, запитав:
— Чи… чи я не помер?
— Гадаю, що ти був… непритомний. Деякий час. Але то нічого…
— То я жива людина?
— Напевно! — ствердив Мікша, роздумуючи над тим, куди хилить незнайомець.
— А хто ти, пане?
— Я вже казав: метеоритолог. Як би тобі це пояснити… Я збираю уламки тіл небесних. Таких, що впали з неба на Землю.
— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі?
Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися.
— Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю.
— А це місто?
— Місто.
Обличчя незнайомця проясніло.
— Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст…
— Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються.
Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом:
— “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”
ЗНИКЛИЙ МЕТЕОРИТ
— Стефе!
Він прокинувся. Перед ним стояла Кама Дарецька, уже в плащі, готова йти.
— Здається, я заснув… — пробурмотів непевно Мікша й огледівся. — Котра зараз година?
— Скоро перша.
— Невже? — здивувавсь він. — Невже я спав майже чотири години?
Дівчина усміхнулася.
— Ти чекав на мене?
— Авжеж. Балич сказав, що ти зараз ітимеш. Я навіть не знаю, як заснув. Геть вимучився — не спав уже три дні.
— Балич сказав неправду. А може й ні, — ледь усміхнулася вона. — Уранці ми трохи посварилися, і, очевидно, він збагнув, що передав куті меду. Пропонував мені “Жовте Коло”, як доказ своїх найщиріших і миролюбних намірів. Я сказала, що ввечері працюватиму. Коли ж він побачив мене в холлі, напевне, подумав, що я кудись з тобою йду.
— Упертий хлопець.
— Не на мій смак. Зрештою, я не маю часу…
— Однак я бачу, що…
— Не кажи дурниць. Просто він грає мені на нервах.
— Хто кого любить, той того чубить!
— Балачки.
Вони вийшли з інституту. Вулиця, людна й гомінка вдень та ввечері, зараз була тиха й спокійна. Згасли різнобарвні вогні, тільки стіни будинків, що випромінювали зеленаве сяйво, світились у сутінках.
— Ти йдеш додому? — непевно запитав Стеф.
— Ні. Ночую в інституті. Я вийшла ненадовго. Хочу трохи прогулятися.
— Коли дозволиш, я піду з тобою.
— Як хочеш…
Вони спустилися з головного хідника на бульвар. Тут було ще темніше: алея тінистих тополь відгороджувала бульвар од вогнів міста. Лише в чорному дзеркалі Одри відбивались освітлені жовтавим світлом нижні поверхи будинків, що стояли на тому березі.
Сіли на лавку.
— Ну, знайшов ти нарешті свого метеорита? — запитала Кама, помовчавши.
— Ні. Як у воду впав. Жодного сліду… Ніби його зовсім не було.
— Він міг випаруватись.
— Ні, не міг… Заміри, зроблені перед самісіньким падінням, коли він був на висоті близько трьохсот метрів, показали — метеорит мав поперечник понад три метри. Гігант. Хіба що заміри були неправильні.
— Можливо.
— І все одно мусить бути якийсь слід, — задумався метеоритолог. — Правда, з цим метеоритом ми мали клопіт від самого початку. З попередніх обчислень виходило, що його траєкторія перетнеться з поверхнею Землі в районі Північної Атлантики. Згодом надійшли нові дані, а за ними ще. Уявна точка падіння переміщувалася далі й далі на схід. Ми навіть сміялися з Томом, що метеорит замість збільшити — зменшив швидкість. Але це, напевне, була похибка в обчисленнях. А втім, роздумувати було ніколи. Останні відомості я одержав за дві хвилини до зіткнення метеорита із Землею. Найвірогідніше, що він упав у районі Карконош. Отже, в моєму секторі. Звичайно, годі було й думати про те, щоб дістатися туди раніш метеорита і зробити знімки. Тоді я з’єднався з обсерваторією на Снєжці, аби хоч на екрані спостерігати падіння. Однак виявилось, що густий туман робить оптичні спостереження неможливими. А розігнати хмари вже не було часу. Довелося обмежитись радарам та інфрачервоними променями.