Восьме коло пекла

Борунь Кшиштоф

— Кама ладна твердити, ніби цей суб’єкт — зразок психічного здоров’я, — жахнувся Балич. — Хіба можна говорити про виняткову пам’ять людини, що навіть не пам’ятає, хто вона?

Гарні Камині брови сердито вигнулись.

— Я зараз кажу про наслідки тестів, — холодно відповіла дівчина — Не бачу суперечності. “Свіжа пам’ять” справді може бути чудова, бо ж амнезія має регресивний характер.

— Отже, гадаєш ти, він утратив пам’ять внаслідок нервового зворушення, що до нього спричинилося падіння метеорита? — примирливо запитав

Гарда. — Ніяких слідів механічного чи термічного ураження не виявлено…

— Я радше схильна думати про психічне зворушення.

— Отже, Кама вважає, що пацієнт — цілком нормальна людина, яка втратила пам’ять, — промовив Балич. — Парамнезію в такій формі, як у даному випадку, не можна вважати наслідком шоку. Чи може психічно нормальний чоловік вірити, що він — середньовічний чернець? Таж він не здатен критично оцінювати факти. У системі його пам’яті закріпилися стереотипи, котрі є згустком хворобливих галюцинацій, архаїчних відомостей і деформованих фрагментів дійсності. Мені здається, ці ознаки свідчать про парафренію. Окрім того, страх… Адже він безустанно чогось боїться!

— Еге ж! — підхопила Кама. — Страх може мати неврозний характер. Ром обстежив хворого лише раз, я ж спостерігаю за ним уже четвертий день. Це, безперечно, суб’єкт з психопатичними нахилами, крім того, він поводиться так, ніби його галюцинації — реальність. Інших патологічних ознак не виявлено. Я намагалась застосувати терапію у двох напрямках. Наслідків ніяких. Депресивна реакція, наче в нормальної людини. Запевняю тебе, Роме, — це не шизофренія.

— А можливо, він просто прикидається? — втрутився концептолог.

— Ні. Спочатку я теж так гадала… Але ні. Його галюцинації становлять логічне ціле. Правда, я не дуже знаюся на релігійних віруваннях, звичаях і мові XVI століття, але досі не виявлено в нього жодної реакції, яка суперечила б галюцинаціям. Нормальна людина не може так невідступно грати роль середньовічного ченця. Саме це, на мій погляд, свідчить: ми маємо справу з незвичайним феноменом. Скажу більше, — збуджено вела далі Кама, — зондування підсвідомості теж не дало нічого нового. Те саме коло понять, той самий лексичний фонд. Я перевіряла кодові асоціації… Те саме. Реакції такі, наче він справді ніколи не знав інтермови.

— Дивовижно! — вигукнув психіатр.

— Але це так. Можеш перевірити записи. Крива змінюється тільки на латину й німецьку мову XVI століття. Реакція на інтермову, італійську, англійську, французьку, польську чи російську з’являється тільки в разі аналогічного з латиною чи німецькою мовою звучання слів. Я передала стрічку лінгвоаналізаторові…

— Ну й що?

— Уяви собі, він справді вільно говорить середньовічною латиною і німецькою мовою!

— Це лише підтверджує

гіпотезу, що він бездоганно знає той період.

— Він твердить, що його звуть Модестус Мюнх.

— Модестус Мюнх? — повторив Гарда й замислився.

— У нього не виявилось персонкоду, — зауважила Кама.

— Знаю, — кивнув учений. — Дивно, звичайно, але це не наш клопіт. Надійде відповідь з Глобінфу, і все з’ясується. Мене цікавить зараз інше. Ти, Камо, згадувала про психічні нахили.

— Так, зондування підсвідомості виявило садистські нахили.

— Розумію. Саме це відповідає характерові його інтересів. Похмура епоха середньовіччя: пекло, чаклунки, вогнища інквізиції…

— Так. Тому я й не надала цьому особливого значення.

— І правильно. Ми мусимо зосередити увагу на основному питанні: чи могла парамнезія витіснити з підсвідомості усі сліди багаторічних переживань?

— Мабуть, це неможливо. Одначе…

— Скажи, з ним можна зараз поговорити?

— Авжеж. Переклад з латини на інтермову й навпаки уже запрограмовано. А щоб він нас не розумів, ми можемо розмовляти між собою по-польському.

— Що він зараз робить?

— Лежить долілиць, напевне, молиться. Отак пролежує цілими годинами.

Кама підійшла до столика й увімкнула візію. На екрані з’явилася простора кімната і чоловік у блакитному лікарняному халаті. Бородань справді лежав розіп’явшись на підлозі.

— Цікаво, — пробурмотів Гарда й запитав Каму: — Він що, не виходить із спальні?

— Дуже неохоче. Виходить лише на терасу й годинами дивиться вниз на місто. Так, наче милується й дивується враз.

— Цікаво, — повторив концептолог.

Чоловік у блакитному лікарняному халаті почав поволі підводитись. Якусь мить постояв навколішки, тоді встав і підійшов до розсунутої стіни, за якою була широка тераса.

— Ходімо, — промовив Гарда.

Коли вони входили до кімнати, чоловік стояв на терасі й дивився вниз.

— До вас прийшли гості,— кинула з порога Кама.

Бородань повернувся, і на його обличчі, зосередженому й напруженому, відбилися страх і радість.

— Це професор Гарда. Познайомтесь! — сказала Кама.

Чоловік ступив уперед і хотів був упасти на коліна, але дівчина підхопила його й, підвівши до Гарди, докірливо мовила:

— Навіщо це? Адже я вам казала, не треба ні перед ким ставати на коліна.

— Так, пані, — покірно кивнув він.

— Чи ви задоволені своїм помешканням, брате Модесте? — запитав концептолог, але той не зрозумів питання, хоча лінгвістичний автомат переклав йому слова Гарди.

— Я слухаю тебе, пане.

— Я питаю, чи подобається вам у нас? Як ви себе тут почуваєте?

— Як же мені не радіти? — жваво відповів чоловік. — Чи міг я сподіватися, що очі такого нікчемного хробака, як я, побачать царство боже на Землі?

— Доктор Дарецька казала — ви пройшли крізь пекло, — підхопив Балич.