Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

Гудкайнд Террі

Чоловік зупинився, побачивши візок. Важко дихаючи після спуску, він швидко пригладив густе світле волосся і, нахилившись, сперся руками на коліна, переводячи подих.

Коли незнайомець випростався і, хрустячи піском і камінням, пішов далі, Річард зісковзнув з каменю. Ховаючись за кущами і низенькими соснами, він непомітно пішов за ним. Час від часу, коли відчував, що підійшов занадто близько, Річард зупинявся, прислухаючись до важких кроків і утрудненого дихання подорожнього.

Обережно визирнувши з-за стоячої окремо

скелі висотою в добрих шістдесят футів, Річард виявив, що ухитрився підібратися до незнайомця дуже близько, а той його й досі не виявив. Безшумно пересунувшись від сосни до валуна, воїн обігнав підозрілого подорожнього і зайняв позицію, сховавшись на дорозі попереду нього.

Нерухомий, немов камінь, на вершині червонуватої скелі, Річард прислухався до хрускоту кроків, які наближалися. Він чув, як чоловік тяжко дихає, як чіпляється пальцями за гострі виступи, перебираючись через каміння.

Коли відстань стало не більше шести футів, Річард виступив на стежку.

Незнайомець мимоволі відкрив рот і відступив назад.

Річард, навпаки, зовні ніяк не відреагував на зустріч, але відчув, як магія меча скипає гнівом в його жилах. Але майже відразу Річард відчув, що спалах люті йде на спад. Магія меча як би вимкнула сигнал «Небезпека!», Повідомляючи господареві «Все спокійно!». Таке коливання, швидше за все, означало, що незнайомець не становив загрози.

Його одяг — коричневі штани, лляна сорочка і світлий, пошарпаний плащ — бачив і кращі дні. Подорожній виглядав так, наче був знеможений довгою дорогою, проте і Річард переодягнувся у звичайний одяг, щоб не викликати підозр. Заплічний мішок незнайомця здавався підозріло невеликим. Плащ зібрався в складки під ременями порожніх міхів, що перехрещувалисяся у нього на грудях. Він не був озброєний, як розгледів Річард, навіть не мав ножа.

Незнайомець вичікував, боячись почати говорити першим.

— Ти прямував до моїх друзів, — вимовив Річард і нахилив голову в бік хмари пилу, що світилася, немов маяк, над рівниною. Подорожньому був даний шанс порозумітися.

Очі незнайомця були широко розкриті. Він згорбив плечі і кілька разів провів рукою по волоссю, зачісуючи їх назад. Річард стояв перед ним, як кам'яний стовп, заступаючи шлях. Блакитні очі чоловіка забігали по сторонах, шукаючи можливість втекти в разі потреби.

— Я не заподію тобі шкоди, — сказав Річард. — Я всього лише хочу знати, що в тебе на думці.

— На думці?

— Навіщо ти йшов до воза?

Незнайомець повернув голову в бік воза, ще невидимого за крутим уступом скелі, потім покосився на меч Річарда і, нарешті, наважився підняти на нього очі.

— Мені… потрібна допомога, — вимовив він.

— Допомога?

— Так, — людина кивнув. — Я шукаю того, чия мета — боротьба.

— Шукаєш воїна особливого роду? — Скинув підборіддя Річард.

Той сковтнув під суворим поглядом Річарда.

— Так, саме так.

— У Імперського Ордена безліч солдатів, — знизав плечима Річард. — Упевнений, якби ти пошукав серед них, то знайшов би підходящого.

— Ні. Я шукаю того, хто прийшов з півночі, — хлопець похитав головою. — Того, хто прийшов принести свободу пригнобленим жителям Старого світу. Того, хто дає нам всім надію, що вижене Імперський Орден з нашої землі — нехай допоможе йому Творець! — І тоді, нарешті, настане мир.

— Жалкую, — відрізав Річард. — Я не знаю такого.

Незнайомець не був розчарований словами Річарда. Швидше, він їм просто не повірив. Риси його обличчя були приємні і висловлювали те, що він залишився при своїй думці.

— Не міг би ти дати мені попити? — Незнайомець нерішуче простягнув руку.

— Звичайно, — трохи розслабився Річард.

Він зняв з плеча міх і кинув прийшлому. Той зловив бурдюк з такою обережністю, немов той був з дорогоцінного скла, яке він боявся упустити. Хлопець придивився до кришечки, перш ніж витягнув її, і взявся пити.

— Прости. Я не хотів випити всю воду, — різко зупинився він, майже осушивши міх.

— Все в порядку, — Річард заспокоїв його жестом, давши зрозуміти, що можна допивати. — На возі ще є вода.

Схоже, давненько ти в останній раз тамував спрагу… — Лорд Рал заклав великий палець за широкий шкіряний ремінь на поясі і запитально подивився на подорожнього, очікуючи хоч якого-небудь пояснення.

Незнайомець кивнув головою на знак подяки і знову нахилив міх.

— Від кого ти чув про того, хто хоче вас звільнити? — Як би ненароком запитав Річард.

Хлопець опустив хутро і перевів подих, його очі невідривно дивилися на співрозмовника.

— Від багатьох. Свобода, яку він приніс в Старий світ, дає надію і нам.

Річард посміхнувся про себе, радіючи, що світло надії горить навіть у такому темному краї, як Стовпи Творіння. Тут теж живуть люди, і вони цінують ті ж прості речі, як і де б то не було на землі — можливість жити вільним життям і трудитися на благо себе і своєї сім'ї.

Несподівано в небі показався чорнокрилий птах. Розправивши велетенські крила, він легко планував у відкритому просторі неба над гребенем гір. У Річарда не було з собою лука, але птах не наближався і не робив спроб напасти.

При вигляді хижака незнайомець стиснувся, як кролик при вигляді яструба.

— Шкодую, але нічим не можу допомогти, — вимовив Річард, коли птах зник. Він озирнувся в напрямку воза, що був уже за найближчим пагорбом. — Я подорожую разом з дружиною та своєю родиною в пошуках роботи і місця, де зможу зайнятися улюбленою справою.

Він не додав, що його улюблена справа — повстання, якщо тільки у нього буде шанс, якщо будуть люди, готові піти за ним. У нього є набагато важливіші турботи, ніж захист якого-небудь села.