Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Заткнися! — закричав Едді в пітьму. — Заткнися, ти… чортів привид!
І на диво, голос замовк.
Едді роззирнувся навколо. Побачив трикляту Тауерову шафу з двома полицями — першовидання під склом, щоб ви знали, — але рожевої металевої сумки з написом «МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ» ніде не було видно, як і коробки з дерева привидів. Незнайдені двері були на місці, досі трималися петлями за повітря, але мали якийсь тьмяний, невиразний вигляд. Неначе з незнайдених перетворилися на незгадані, забуті, стали ще одним ні до чого не придатним уламком світу, який зрушив з місця.
— Ні, — похитав головою Едді. — Я не вірю. Сила ще тут, у печері. Сила ще тут.
Він повернувся до Роланда, але той дивився не на нього. Стрілець вивчав поглядом книжки. Неначе пошуки Сюзанни йому набридли, і він вирішив якось раціональніше витратити час.
Взявши Роланда за плече, Едді розвернув його до себе.
— Роланде, що сталося? Ти знаєш?
— Сталося очевидне, — відповів стрілець. До них приєднався Каллаген. Джейк, який уперше прийшов до Печери дверей, затримався біля входу. — Вона їхала на візку, поки могла, потім поповзом дісталася стежки. Для жінки, в якої почалися пологи, це неабиякі зусилля. Біля підніжжя знайшла транспорт, який хтось їй залишив. Напевно, то був Енді.
— Якщо то був Слайтмен, я піду і придушу його.
Роланд похитав головою.
— Не Слайтмен.
«Але з його відома», — подумав він. Можливо, це не мало значення, але питання без відповіді він любив не більше, ніж картини, що криво висіли на стінах.
— Здоров, братику, прикро тобі таке казати, але твоя сучка мертва, — викрикнув Генрі Дін з глибин печери. В його голосі не було ні крихти жалю — Генрі Дін веселився. — Той виродок зжер її з усіма тельбухами! Добираючись до мозку, зупинився лише раз — виплюнути її зуби.
— Стули пельку! — пронизливо закричав Едді.
— Мозок — дуже корисна їжа для мозку, — вів Генрі далі рівним учительським тоном. — Канібали його обожнюють. Дитятко в неї, Едді, нівроку. Гарнюньке і голодненьке!
— Заради Бога, замовкни! — закричав Каллаген, і голос Генрі стих. Всі голоси замовкли (принаймні ненадовго).
Роланд продовжив, неначе його й не перебивали.
— Вона прийшла сюди. Взяла сумку. Відкрила скриню, щоб чорна Тринадцятка могла відчинити двері. То Мія, не Сюзанна, а Мія. Нічия дочка. А потім, тримаючи в руках відкриту скриню, перейшла на той бік. І зачинила скриню разом з дверима. Захряснула в нас перед носом.
— Ні, — сказав Едді й ухопився за кришталеву ручку з вигравіюваною на ній трояндою. Ручка не повернулася. Не зсунулася ні на йоту.
— Якби ти швидше ворушився, сину, ти б урятував свою подругу, — промовив із темряви Елмер Чемберз. — Це ти в усьому винен. — І замовк.
— Джейку, це не справжні голоси, — сказав Едді й провів пальцем по ручці. На пучці залишилося чимало пороху. Неначе незнайденими дверима ніхто не користувався вже багато століть. — Печера відтворює все найгірше, що може знайти в твоїй голові.
— Я б вас усіх порвала на шмаття, суки білопикі! — заверещала з темряви позаду дверей Детта. — Ви б у мене поплакали!
— От бачиш, — Едді показав великим пальцем у той бік, звідки долинув голос.
Блідий і замислений, Джейк кивнув. Тим часом Роланд знову повернувся до Тауерової шафи.
— Роланде? — Едді намагався не виказувати свого роздратування чи принаймні приховати його за іскрою гумору. — Тобі з нами не нудно?
— Ні, — відповів стрілець.
— Тоді перестань витріщатися на ті дурні книжки й допоможи мені придумати, як відчинити ці д…
— Я знаю, як їх відчинити, — перебив Роланд. — Та тільки є два питання. Перше: куди вони нас заведуть без кулі. А друге: куди ми хочемо потрапити? Туди, де пішла Мія чи до містечка, де Тауер і його друг переховуються від Балазара і його друзів.
— Ми підемо за Сюзанною! — закричав на нього Едді. — Ти чув, що казали голоси? Вони казали, то людожер! Моя жінка зараз народить чудовисько, і якщо ти думаєш, що є щось важливіше, ніж це…
— Важливіша Вежа, — відказав Роланд. — А десь на тому боці, за цими дверима, є чоловік, чиє прізвище означає «Вежа». Тауер. Чоловік, який володіє одним пустирем і однією трояндою, що на ньому росте.
Едді мовчки подивився на нього. Джейк і Каллаген теж. Роланд знову перевів погляд на шафу. У темній кам'яній печері вона виглядала якось недоречно.
— Усі ці книги теж належать йому, — задумливо промовив стрілець. — Він ризикував усім, аби їх урятувати.
— Ага, бо він одержимий засранець.
— Проте все в світі служить ка і йде за Променем, — сказав Роланд, беручи з горішньої полиці книгу. Едді помітив, що стояла вона догори дриґом, і подумав, що Кельвінові Тауеру якось не властиво так поводитися зі своїми скарбами.
Роланд тримав книгу в своїх пошрамованих обвітрених руках, неначе зважував, котрому з них її дати. Подивився на Едді… перевів погляд на Каллагена… та зрештою дав книгу Джейкові.
— Прочитай мені, що написано на обкладинці, — попросив він. — Від слів твого світу в мене болить голова. Око їх бачить, та коли я намагаюся збагнути їх розумом, вони розпливаються.
Але Джейк майже його не слухав — він прикипів поглядом до книги, на обкладинці якої було зображено маленьку сільську церковку в промінні призахідного сонця. Каллаген тим часом відступив у сутінки печери, щоби придивитися до дверей.
Нарешті хлопчик підвів погляд.
— Але… Роланде, хіба це не назва міста, про яке розповідав нам отець Каллаген? Того, де вампір зламав його хреста і примусив пити свою кров?
Каллаген рвучко повернувся до них.
— Що?!
Джейк мовчки простягнув йому книгу. Каллаген ухопив її, мало не вирвав йому з рук.
— «Салемз-Лот», [61] — прочитав він. — Роман Стівена Кінга. — Він подивився на Едді, перевів погляд на Джейка. — Хтось із вас чув про такого? Думаю, він не з мого часу.
61
«Salem's Lot» — роман 1975 p. У перекладі відомий під назвами «Жереб» і «Жереб Єрусалима».