Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Розділ II
СУХИЙ КРУТІЙ
Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.
Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свого життя Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.
«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».
Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити.В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.
Звісно, він не зречеться вежі, якщо Старий Викручувач Кісток відніме в нього здатність стріляти, сідлати коня, знімати шкури, навіть найпростіше — рубати дрова для багаття. Ні, він піде до кінця. Але водночас його не надто тішила перспектива залежати від друзів, їхати в сідлі за чиєюсь спиною чи бути прив'язаним віжками до луки власного сідла, коли він більше не в змозі буде за неї триматися. Він стане тягарем, якорем, який вони не зможуть підняти, якщо доведеться швидко плисти під вітрилом.
Якщо до цього дійде, я накладу на себе руки.
Але він цього не зробить. У цьому вся правда. Годі себе дурити.
Знову згадався Едді. Йому слід негайно поговорити з Едді про Сюзанну. Саме з цією думкою він прокинувся. І, напевно, вона була варта того болю. Розмова буде нелегкою, але її не уникнути. Час уже Едді дізнатися про Мію. Тут, у містечку (власне, в будинку), їй буде важче непомітно вислизати, але все одно вона муситиме це робити. Сперечатися з потребами своєї дитини й вимогами власного тіла вона могла не більше, ніж Роланд — з яскравими кільцями болю, що охоплювали його праве стегно, коліно й обидві щиколотки, але поки що милостиво оминали його спритні руки. Якщо Едді не попередити, можуть виникнути жахливі проблеми. А їм вони не потрібні. Зайві клопоти зараз можуть обернутися для них смертельними.
Роланд лежав у ліжку, здригаючись від болю, й дивився, як світлішає небо. І стривожено помітив, що світло зорі вже розквітало не зовсім на сході. Тепер воно трохи змістилося на південь.
Схід сонця теж дрейфував.
Хатня робітниця, Розаліта Муньйос, була гожа з лиця жінка років сорока. Побачивши, як заходить Роланд, вона сказала:
— Одна чашка кави, і ти йдеш зі мною.
І вона пішла до плити взяти чайник. Каллаген глянув на Роланда. Едді з Сюзанною ще не виходили, тож на кухні вони були самі.
— Тобі недобре?
— Пусте, це лише ревматизм, — відповів Роланд. — Кара всієї моєї родини по батьковій лінії. До полудня минеться, якщо день буде ясний і сухий.
— Що таке ревматизм, я знаю, — співчутливо промовив Каллаген. — Дякуй Богові, що нічого гіршого.
— Я й дякую. — І до Розаліти, яка принесла важкі кухлі, в яких парувала кава: — І тобі дякую.
Вона поставила чашки на стіл, присіла в реверансі й поглянула на нього несміливо і серйозно водночас.
— Я зроду не бачила, щоб так гарно витанцьовували танець рису, сей.
Роланд криво посміхнувся.
— За те нині й розплачуюся.
— Я тобі допоможу, — сказала вона. — В мене є котяча олія, це те, що треба. Вона зніме біль, а потім і кульгання. Можеш спитати в панотця.
Роланд глянув на Каллагена, і той кивнув.
— Тоді я пристаю на твою пропозицію. Дякую-сей.
Вона знову зробила реверанс і вийшла.
— Мені потрібна карта Кальї, — сказав Роланд, коли вони лишилися самі. — Не обов'язково, щоб то був витвір мистецтва, але вона має бути точною і з правильним мірилом. Ти можеш намалювати її для мене?
— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!
За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.
— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.
— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.
Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.
Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.
Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.
— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.
— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.
Темні очі дивилися на нього невідривно.
— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.
— Я розумію. Але поки зможу, триматиму в секреті. І ти мені в цьому допоможеш.
— Еге ж, — сказала вона. — Не бійся. Я тебе не видам.
— Спасибі. А це й справді допоможе?
Вона глянула на флакон і всміхнулася.
— Так. Тут м'ята і болотяні водорості. Але головне — це котяча жовч, три краплини на пляшечку. Жовч тих печерних котів, що виходять з пустелі, звідти, де велика темінь. — Вона перевернула флакон і вилила собі на долоню трохи масткої рідини. У ніздрі Роландові вдарили пахощі м'яти, а відразу по тому — інший, прихований запах, що був значно менш приємним. Так, напевно, то була жовч пуми, ягуара чи іншого звіра породи котячих, яких тут, у цих краях, називали печерними котами.