Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», — але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.
— Може, ви хоч маєте скоростріли? — спитав Телфорд. — Чи гранати?
— Цілком можливо, — відповів Едді.
— Ніколи не чув про жінок-стрільців.
— Справді?
— Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.
— На це питання не так просто відповісти, — сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.
— Але люди хочуть знати, — наполягав Телфорд. — І, авжеж, до того, як ударить грім.
Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше — щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.
— Хто ти насправді? — не вгавав Телфорд. — Скажи, прошу.
— Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.
Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.
— Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.
Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому. Принаймні вона не така очевидна. Перед ним зараз була людина, що вирішила стояти осторонь й дивитися, як потвори з Краю грому крадуть у сусідів дітей. Напевно, такий чоловік просто не міг повірити в чіткі й остаточні відповіді, що їх давав револьвер. Але Едді вже добре знав ці відповіді. Він навіть полюбив їх. Згадався їхній перший жахливий день у Ладі: перегони на Сюзанниному візку під сірим небом у барабанному супроводі. Згадалися Френк, Ластер і моряк Топсі, і жінка на ім'я Мод, що стала навколішки поцілувати божевільного, якого пристрелив Едді. Що вона тоді сказала? «Дарма ви вбили Вінстона, у нього ниньки уродини». Щось таке.
— Пускав, і не тільки цей, а й «рюгер», — відрізав він. — І не раджу, друже, розмовляти зі мною таким тоном, наче ми тут обговорюємо якийсь влучний жарт.
— Якщо я образив тебе, стрільцю, благаю прощення.
Едді трохи розслабився. «Стрільцю».Принаймні сивочолому сучому синові вистачило клепки сказати це, навіть якщо він і не вірив.
Музиканти знову заграли туш. Їхній головний перекинув через голову ремінь гітари й загукав:
— Люди, годі вам уже їсти! Час трохи потанцювати й розтрусити пузця!
Звідусіль залунали радісні крики й десь затріскотіли вибухи, від яких рука Едді сама опустилася до револьвера, як це безліч разів робила в нього на очах Роландова рука.
— Спокійно, друже, — сказав Телфорд. — Це діти бавляться жнив'яними феєрверками, от і все.
— Зрозумів. Благаю прощення.
— Не варто. — Телфорд усміхнувся. Усмішка вийшла чарівною, достоту, як у Па Картрайта. І в ній Едді чітко прочитав одне: цей чоловік ніколи не стане на їхній бік. Хіба що вони викладуть на всезагальний огляд трупи всіх Вовків з Краю грому в цьому самому Павільйоні. Та й то… в такому разі він заявить, що від самого початку був за стрільців.
Танці тривали до сходу місяця. Тієї ночі небо було чисте, і місяць яскраво блищав на його тлі. Едді потанцював з кількома міськими леді. Двічі він вальсував із Сюзанною, тримаючи її в обіймах, а під час кадрилі вона навдивовижу граційно й точно розверталася та котила навскоси — алеманда ліворуч, алеманда праворуч — у своєму візку. У мінливому світлі смолоскипів її обличчя волого сяяло від задоволення. Роланд теж танцював, зграбно, але без особливого задоволення, як здалося Едді. (Тим більша несподіванка чекала на нього наприкінці вечора.) Джейк і Бенні Слайтмен кудись поділися. Одного разу Едді помітив, що вони стояли навколішках за деревом і грали в якусь гру, що підозріло нагадувала жбурляння ножа в стовбур.
Коли всі натанцювалися, почалися співи. Першими сумну любовну баладу завели музиканти. Потім вони виконали якусь пісню в швидкому темпі, настільки сильною кальїнською говіркою, що Едді не розібрав слів. Зате з криків та сміху чоловіків й повискування жінок зрозумів, що вона щонайменше трохи сороміцька. Дехто зі старіших затуляв вуха.
Після перших двох номерів на сцену вибралися кілька кальїнців та й теж заспівали. Едді мав дуже великі сумніви, що на «Фабриці зірок» вони пройшли б хоч у другий тур, але, коли вони підійшли до музикантів, кожного зустрічали тепло, а зі сцени проводжали енергійними (а одну юну й вельми нічогеньку матрону — хтивими) оплесками. Дві дев'ятирічні дівчинки, вочевидь близнючки, до болю гармонійно проспівали баладу «Вулиці Кампари» під акомпанемент однієї-єдиної гітари, на якій грала одна з них. Едді вразила зачарована тиша, що панувала серед фолькен, коли ті слухали їхній спів. На той час більшість чоловіків уже були п'яні як чіп, але жоден не порушив уважної мовчанки. Навіть малі перестали бавитися феєрверками. У багатьох (а серед них був і Хейкокс) струменіли по щоках сльози. Якби його запитали раніше, Едді відповів би: так, авжеж, він розуміє, який емоційний тягар лежить на плечах цього містечка. Нічого він не розумів. Бо збагнув це тільки зараз.
Коли пісня про викрадену жінку й ковбоя, що помирав, добігла кінця, якусь мить ніхто не зронив ні звуку — навіть нічні птахи мовчали. А потім сцену накрив шквал оплесків. Якби зараз вони голосували за те, що робити з Вовками, навіть Па Картрайт не наважився б утриматися.
Дівчатка зробили реверанс і легко зістрибнули на траву. Едді вирішив, що на цьому вечір і закінчиться, але, на його превеликий подив, на сцену піднявся Каллаген.
— А зараз я заспіваю вам ще журливішу пісню, якої навчила мене мати, — сказав він. І виконав веселу ірландську пісеньку під назвою «Купи мені бухла, малий». Вона була не менш непристойна за ту, яку грали музиканти, але цього разу Едді розумів майже все. Він весело підспівував разом з рештою містечка в кінці кожного куплета: «Щоб я лягла, купи бухла, малий!»
Сюзанна підкотила свій візок до підвищення, і під час оплесків до пісні Старого їй допомогли піднятися нагору. Вона перекинулася кількома словами з трьома гітаристами і показала їм щось на грифі одного інструмента. Всі закивали, й Едді зрозумів, що вони знають або саму пісню, або котрийсь із її варіантів.
Юрба терпляче чекала, але найбільше чекав її чоловік. Він зрадів, але не здивувався, що вона вибрала пісню «Дівчина завжди сумна», яку часом співала у дорозі. Звісно, Сюзанні було далеко до Джоан Баез, але вона мала приємний голос, у якому бриніли емоції. Та й як без них? То була пісня жінки, яка покинула свій дім і подалася в незнайомі краї. Коли вона доспівала, серед слухачів не запала тиша, як після дуету дівчаток, але вони одразу зааплодували: щиро і з запалом, під крики «Здорово!», «Ще раз!», «Ще куплетів!» Але Сюзанна проспівала всі куплети, які знала, тож просто присіла в глибокому реверансі. Едді плескав у долоні, поки не заболіли руки, потім засунув пальці в рота і засвистів.
А потім — здавалося, дива того вечора ніколи не скінчаться, — коли Сюзанну обережно спускали на землю, на сцену вибрався Роланд.
Джейк і його новий друзяка вже були коло Едді. Бенні Слайтмен тримав на руках Юка. До того вечора Едді був переконаний, що шалапут укусив би за таке будь-кого, хто не належав до Джейкового ка-тету.
— Хіба він уміє співати? — спитав Джейк.
— Мене це дуже сильно здивує, — сказав Едді. — Зараз дізнаємося. — Він і гадки не мав, чого слід очікувати, і навіть сам здивувався, як швидко калатає в грудях серце.