Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, — завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев'яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов'язі, а цілих вісім. До того ж довгих.
— Універсальний магазин Тука, щоб ви знали, — мовив священик з відтінком сарказму.
Вони під'їхали до Павільйону. Вже згодом Едді зрозумів, що присутніх було сімсот-вісімсот, але коли він побачив їх уперше — море капелюхів, капорів, натруджених рук у червонястому світлі вечірнього сонця — йому здалося, що люду там сила-силенна.
«Зараз вони точно закидають нас різним лайном, — подумав він. — Під крики „Чар'ю трі“». І хоч якою сміховинною була ця думка, позбутися її не вдавалося.
Натовп мешканців Кальї розступився, даючи їм прохід. Стежка зеленої трави тепер вела до дерев'яного помосту. Павільйон по колу оточували смолоскипи, забрані в залізні сітки. Зараз вони палахкотіли звичайнісіньким жовтим вогнем. Ніздрі Едді вловили різкий запах нафти.
Першим спустився з коня Оверголсер. Решта його загону вчинили так само. Едді, Сюзанна та Джейк подивилися на Роланда, але той поки що не поспішав злазити. Він трохи нахилився вперед, спираючись рукою на луку сідла, і здавався заглибленим у свої думки. Потім зняв капелюха і простягнув його до юрби. Тричі постукав себе по горлі. Натовп замурмотів. Від подяки чи здивування? Едді не зрозумів. Точно міг сказати лише, що не від люті, й на тому спасибі. Стрілець легко зістрибнув з коня, тільки чобіт над сідлом майнув. Едді злазив обережніше, відчуваючи на собі всі погляди. Ще перед тим він начепив ранець для Сюзанни, тож тепер став спиною до її коня. Вона граційно ковзнула між ременів. Коли юрба помітила, що в неї бракує ніг нижче колін, то знову забубоніла.
Оверголсер хвацько покрокував стежкою в бік Павільйону. Каллаген не відставав, час від часу благословляючи людей хрестом у повітрі. З натовпу потяглися руки, щоб забрати коней. Роланд, Едді й Джейк ішли поряд. У широкій передній кишені пончо, яке Джейк позичив у Бенні, сидів Юк і зацікавлено роззирався навкруги.
Едді відчував тепер і запах натовпу — піт, волосся, засмагла шкіра і час від часу бризки того, що герої вестернів називали (зазвичай презирливо, як Каллаген, що розповідав про човни-гендлі) «водою фу-фу». Ще пахло їжею: свининою, яловичиною, свіжоспеченим хлібом, смаженою цибулею, кавою і ґрафом. У шлунку забурчало, хоч Едді й не був голодний. Ні, голоду він не відчував. У голові все ще невпинно пульсувала думка про те, що стежка, якою вони йдуть, може зникнути, і ці люди зімкнуться навколо них щільним кільцем. Навколо панувала могильна тиша. Було чутно, як десь неподалік перегукуються вечірні дрімлюги.
Оверголсер і Каллаген піднялися на поміст. Едді занепокоєно відзначив про себе, що решта загону, який їх супроводжував, лишилися стояти на землі. Втім, Роланд не вагаючись подолав три широкі дерев'яні сходинки. Едді пішов слідом, відчуваючи легку слабкість у колінах.
— Ти як, тримаєшся? — шепнула на вухо Сюзанна.
— Поки що.
На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.
Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.
Оверголсер став біля простого дерев'яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.
— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.
— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.
— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.
Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.
— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.
Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.
— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з'явилися стрільці.
Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.
— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…
«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».
— …тобто вони з роду Ельда.
— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!
На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.
— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.
Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.
— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.
Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.