Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Коли троянда відкрилася, явивши очам шкарлатне горнило під пелюстками й жовте сонце, що палахкотіло посередині, Едді побачив усе, що мало значення.
— О Боже, — зітхнув Джейк збоку від нього, але Едді здалося, що це зітхання долинуло здаля, з-за тисячі миль.
Перед поглядом Едді розгорталися великі події й промахи. Ось Альберта Ейнштейна в дитинстві мало не збиває фургон молочника, коли він переходить вулицю. Підліток Альберт Швайцер вилазить з ванни й мало не підсковзується на шматку мила, що лежить біля витягнутої пробки. Нацистський оберлейтенант спалює аркуш паперу, на якому зазначено дату й місце вторгнення у День „Д“. Едді побачив, як чоловік, що планував отруїти Денверський водогін, помирає від серцевого нападу на зупинці для відпочинку на трасі 80 в Айові з пакетом макдональдсівської картоплі-фрі на колінах. Побачив, як терорист, нафарширований вибухівкою, зненацька повертає геть від заповненого людьми ресторану в місті, яке скидалося на Єрусалим. Терориста злякало і відвернуло небо та думка про те, що воно простирається над головами всіх: і справедливих, і несправедливих. На очах у Едді четверо чоловіків рятували миленького хлопчика від монстра, у якого замість голови було одне суцільне око.
Але найважливішою була величезна і дедалі більша вагомість маленьких речей: від літаків, що могли розбитися, та не розбилися, до чоловіків та жінок, які опинилися в правильному місці в правильний час і стали засновниками поколінь. Він бачив, як обмінювалися поцілунками в дверних проходах, як повертали гаманці, як люди, що опинилися на роздоріжжі, обирали правильне відгалуження шляху. Тисячі випадкових зустрічей, що не були випадковими, десятки тисяч правильних рішень, сотні тисяч правильних відповідей, мільйони безіменних добрих учинків. Бачив старих з Річкового Перехрестя й Роланда, що став навколішки на землю, щоб отримати благословення тітоньки Таліти, ще раз почув, як вона радо й охоче благословляє його. Як вона просить його покласти хрестик біля підніжжя Темної вежі й назвати ім'я Таліти Анвін на найдальшому кінці світу. У палаючих пелюстках троянди він бачив саму Вежу й миттєво осягнув її призначення: вона розпросторювала лінії сили на всі світи, що існували, і утримувала їхню рівновагу в великій спіралі часу. За кожну цеглину, що впала на землю, а не на голову якійсь дитині, за кожне торнадо, що оминуло трейлерний парк, за кожен снаряд, що не вистрелив, за кожну руку, що утрималася від насильства, відповідала Вежа.
І тихий спів троянди. Пісня обіцяла, що все буде добре, все може бути добре, спосіб існування речей може бути хорошим.
„Але з нею щось не так“, — подумав Едді.
У гомоні крився якийсь гострий, як уламки скла, дисонанс. В гарячому серці троянди пульсував огидний пурпуровий вогонь, холодний і чужий.
— Є два осердя існування, — долинув до нього Роландів голос. — Два! — Як і Джейк, він начебто говорив здаля, з відстані тисячі миль. — Вежа… і троянда. Але водночас вони невіддільні одна від одної.
— Невіддільні, — погодився Джейк. Його обличчя омивало яскраве світло, темно-червоне і жовтогаряче. Проте Едді здалося, що він помітив і те, інше сяйво — блимання пурпуру, схоже на синець. Воно витанцьовувало то на лобі в Джейка, то на щоці, то плавало в оці, то зникало, то виринало на скроні, як фізичний прояв невдалої думки.
— Що з нею таке? — спитав Едді, але ніхто йому не відповів. Ані Роланд, ані Джейк.
Хлопчик підняв палець і почав рахувати. Пелюстки, побачив Едді. Але потреби лічити їх не було. Всі вони знали точне число пелюсток.
— Ми повинні мати цю ділянку землі, — сказав Роланд. — Отримати її в своє володіння й боронити. Допоки Промені не відновляться і Вежа знову не буде в безпеці. Адже, поки Вежа слабне, все тримається на троянді. А вона теж слабне. Вона хвора. Відчуваєте?
Щойно Едді розтулив рота, щоб відповісти: авжеж, відчуваю, — як закричала Сюзанна. За мить до її голосу приєднався шалений гавкіт Юка.
Едді, Джейк і Роланд перезирнулися, неначе прокинулися від найглибшого зі снів. Першим зірвався на ноги Едді. Викрикуючи її ім'я, він повернувся і побіг, спотикаючись, до паркану й Другої авеню. Джейк затримався лише на мить: щоб підняти щось з землі, з густого лопушшя, де колись знайшов ключ.
Роланд кинув останній зболений погляд на дику троянду, що так відважно виросла тут, на спустошеній землі, засипаній цеглою, дошками, сміттям і зарослій бур'янами. Вона вже знову згортала пелюстки, ховаючи своє горнило світла.
„Я повернуся, — пообіцяв він їй. — Всіма богами клянуся, матір'ю, батьком і своїми друзями, що прийшли зі мною, я прийду знову“.
Але йому було страшно.
Роланд розвернувся й побіг до паркану, навдивовижу жваво, попри біль у стегні, оминаючи шматки будівельного сміття. Біжучи, він прокручував одну думку, що пульсувала в його голові, як серце: „Два. Два осердя існування. Троянда і Вежа. Вежа і троянда“.
Усе решта перебувало між ними, обертаючись у тендітній заплутаності.
Едді перестрибнув через паркан, незграбно приземлився, розпластавшись на землі, скочив на ноги і став перед Сюзанною. Юк гавкав безперестану.
— Сьюз! Що? Що таке? — Він машинально потягнувся до Роландового револьвера, але рука намацала пустку. Схоже, револьвери не потрапили з ними в тодеш.
— Отам! — закричала вона, показуючи через дорогу. — Там! Бачиш його? Будь ласка, Едді, скажи, що ти його бачиш!
Едді мов огнем обсипало. Він побачив голого чоловіка з величезним шрамом після розрізу й зшивання, що міг бути лише розтином патологоанатома, не інакше. Інший чоловік — живий — купив газету в кіоску поряд, глянув, чи нема машин, і перейшов через Другу авеню. Хоч дорогою він розгортав газету, щоб пробігти очима заголовки, Едді помітив, що він обійшов мерця. „Так, як люди оминають нас“, — подумав він.
— Була ще одна, — прошепотіла Сюзанна. — Жінка. Вона йшла. І ще той хробак. Я бачила, як з неї виповз хробак…
— Подивіться праворуч, — напружено сказав Джейк. Він стояв на одному коліні й гладив Юка, щоб той заспокоївся. У другій руці він тримав щось пожмакане й рожеве. Був блідий, як м'який сир.
Вони повернули голови. До них повільно брела дитина. Зрозуміти, що це дівчинка, можна було лише за червоною з синім сукенкою, в яку вона була вдягнута. Коли вона підійшла ближче, Едді побачив, що синій насправді був кольором морської хвилі. Червоні плямки виявилися маленькими вітрильниками кольору льодяників. Її голову розплющило в якійсь тяжкій аварії, та так, що вона стала ширша, ніж довша. Її очі були розчавленими виноградинами. На руці висіла біла пластикова сумочка. Найкраща дівчача сумочка, „я-збираюся-потрапити-в-аварію-але-не-знаю-про-це“.
Сюзанна втягнула повітря, щоб закричати ще раз. Пітьма, яку вона раніше лише відчувала, тепер була майже видимою. І дотикальною. Вона тиснула на неї, як шар землі. Але вона закричить. Вона мусить закричати, інакше збожеволіє.
— Ні звуку, — прошепотів Роланд їй на вухо. — Не турбуй її, бідну розгублену істоту. Заради твого життя, Сюзанно!
Крик зірвався з Сюзанниних уст довгим притлумленим стогоном.
— Вони мертві, — тонким, ледь стримуваним голосом сказав Джейк. — Обоє.