Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Надивився? — спитав Едді.
— Так. Ходімо.
Для Роланда мандрівка через вісім кварталів: від перетину Другої й П'ятдесят четвертої до рогу Другої та Сорок шостої, — була відвідинами якоїсь країни, в існування якої він дотепер насилу вірив. „Цікаво, чи дивується Джейк?“ — подумав він. Жебрака, що циганив копієчку, не було, проте ресторанчик, близько якого він сидів, був на місці: „Чу-Чу“. То було на розі Другої та П'ятдесят другої. Проминувши ще один квартал, вони побачили музичну крамницю „Вежа могутності“, досі відчинену — на табло годинника над дверми, який повідомляв час за допомогою великих електричних цяток, видніло, що зараз лише чотирнадцять хвилин по восьмій вечора. Крізь відчинені днері долинали гучні звуки. Гітари й барабани. Музика цього світу. Вона нагадувала жертовну музику Сивих у Ладі. А власне, чому ні? Це місто й було Ладом — його викривленим відображенням у іншому місці й часі. Щодо цього Роланд не мав жодних сумнівів.
— Це „Ролінг Стоунз“, — сказав Джейк, — але не та пісня, яку я чув того дня, коли побачив троянду. Тоді грали „Пофарбую начорно“.
— А цієї ти не впізнаєш? — спитав Едді.
— Впізнаю, але не можу згадати її назву.
— Ти що, — сказав Едді. — Це ж „Дев'ятнадцятий нервовий зрив“.
Сюзанна зупинилася і озирнулася.
— Джейку?
Джейк кивнув.
— Він має рацію.
А Едді тим часом уже витяг шматок газети з-під дверей сусідньої крамниці, затягнутих захисною ролетою. То був один із розділів „Нью-Йорк Таймз“.
— Любий, а мама тебе не вчила, що у культурних людей не заведено копирсатися в смітті? — поцікавилася Сюзанна.
Едді пустив її шпильку повз вуха.
— Дивіться. Погляньте усі.
Роланд нахилився, майже впевнений, що зараз побачить новину про ще одну велику пошесть, але нічого аж настільки вбивчого не помітив. Принаймні на свій погляд.
— Прочитай мені, що там написано, — попросив він Джейка. — Я не можу розібрати літери, вони вилітають у мене з голови. Певно, тому, що ми в тодеші, у міжсвітті…
— РОДЕЗІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПОСИЛЮЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД МОЗАМБІЦЬКИМИ СЕЛАМИ, — прочитав Джейк. — ДВОЄ РАДНИКІВ КАРТЕРА ПРОРОКУЮТЬ ЗАОЩАДЖЕННЯ МІЛЬЯРДІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. А внизу: КИТАЙЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ЗЕМЛЕТРУС 1976 РОКУ БУВ НАЙСМЕРТОНОСНІШИМ ЗА ОСТАННІ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ. Також…
— Хто такий Картер? — спитала Сюзанна. — Президент до… Рональда Рейгана? — Останні два слова вона супроводила виразним підморгуванням. Едді так і не спромігся переконати її в тому, що він не жартує і Рейган справді був президентом. Також вона не повірила Джейкові, коли хлопчик сказав: „Я знаю, це звучить дико, але в це можна повірити, тому що Рейган був губернатором Каліфорнії“. Сюзанна просто розсміялася й кивнула на знак того, що високо оцінює багатство його уяви. Вона знала, що це Едді намовив його вигадати цю історію, але вона не дасть підчепити себе на гачок. Вона ще сяк-так могла уявити собі Пола Ньюмена [27] на посту президента, можливо, навіть Генрі Фонду, котрий у „Системі безпеки“ [28] мав вельми президентський вигляд. Але ведучий „Днів Долини смерті“? [29] Та ви що.
27
Американський актор, нар. 1925 р.
28
Англ. назва «Fail Safe», фільм 1964 p., одну з ролей у якому виконав Генрі Фонда.
29
Остання акторська робота Р. Рейгана в телесеріалі «Дні Долини смерті» (1964–1965).
— Забудь про Картера, — сказав Едді. — Подивіться на дату.
Роланд намагався, але літери й цифри весь час розпливалися. Щойно текст складався у літери Високої Мови, які він міг прочитати, як вони розбігалися й знову шикувалися в якусь маячню.
— Що то за дата, заради твого батька?
— Друге червня, — прочитав Джейк і подивився на Едді. — Але якщо там, звідки ми прийшли, і тут час однаковий, то хіба сьогодні не перше червня?
— Не однаковий, — похмуро сказав Едді. — Аж ніяк. Тут, на цьому боці, час плине швидше. Гра почалася. І години в грі біжать дуже швидко.
Роланд замислився.
— Тож, якщо ми повертатимемося сюди, то щоразу час буде повільніший?
Едді кивнув.
Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.
— За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.
— Ні, не дві, — заперечив Едді. — Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. — Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.
— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.
— До п'ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.
— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.
— Ми не можемо цього зробити, Едді.
— Чому?
— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.
Роланд похитав головою.
— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.
— Ага, — сказав Едді. — Я теж.
— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов'язку.
Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?
— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.
— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.
Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.
— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.
Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.
Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“, [30] який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.
30
Знеболювальна мазь, яку застосовують у лікуванні застудних захворювань і артриту.