Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Дивлюся на дерева — бачу дев'ятнадцять. У багаття — і там дев'ятнадцять. Імена складаються з дев'ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. — Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. — Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.
Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.
— Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.
Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ — для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, — але знову вирішив тpимати рота на замку.
Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п'ять чорних слідів — відбиток руки.
— Усе реальне, — сказав він. — Я це відчуваю, і на запах також. — Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. — На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев'ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?
— Чудово розумію, — пробурмотів Роланд.
— Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу — оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді — от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, — звідки мені відоме це ім'я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, — я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев'ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!
Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.
— Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні — Оверголсер дещо неприємний тип, — але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.
І в цьому Едді має рацію, подумав Роланд. Він ще не бачив Кальї Брин Стерджис, а вона вже нагадувала йому Меджис. У певному сенсі це можна було зрозуміти — селища в усьому світі, де займалися сільським господарством і розводили худобу, були подібні одне до одного. Але з іншого боку це тривожило. Збіса тривожило. Взяти, наприклад, те сомбреро, що його носив Слайтмен. Чи можливо, щоб тут, за тисячі миль від Меджису, чоловіки носили такі самі брилі? Такої можливості він не відкидав. Але чому тоді Слайтменове сомбреро так нагадувало Роландові капелюх Міґеля, старого конюха з Будинку-на-набережній в Меджисі? Чи то були лише ігри його уяви?
«Про це можна не турбуватися: Едді каже, що уяви в мене нема», — подумав він.
— У книжково-казкового селища є казкова проблема, — вів далі Едді. — Тож книжково-казкові люди звертаються до купки кіношних героїв, щоб ті врятували їх від казкових негідників. Я знаю, що це все насправді — найпевніше, люди вмиратимуть, і проллється справжня кров, і крики будуть справжніми, і сльози, коли все скінчиться, — але водночас є в цьому всьому щось таке, від чого все навколо здається лише сценічними декораціями у виставі.
— А Нью-Йорк? — спитав Роланд. — Які відчуття ти мав щодо нього?
— Те саме, — відповів Едді. — Ти сам подумай. Після того, як Джейк забрав «Чарлі Чух-Чуха» й загадки, на столику зосталося дев'ятнадцять книжок… а тоді, з усіх бандюків у Нью-Йорку в книгарні з'являється саме Балазар! Той мудак!
— Так-так-так! — весело загукала Сюзанна за їхніми спинами. — Хлопці, не лихословте! — Джейк штовхав її візок, а в її пелені було повно пундиць. Обоє виглядали задоволеними й радісними. Роланд зрозумів, що почасти це завдяки тому, що вдень вони досхочу наїлися.
— Часом це відчуття нереальності щезає, — мовив Роланд до Едді.
— Це не зовсім нереальність, Роланде. Це…
— Не бійся називати речі своїми іменами. Іноді воно зникає. Правда ж?
— Так, — сказав Едді. — Коли я з нею.
Він підійшов до неї. Нахилився. Поцілував. А за ними стривожено споглядав Роланд.
Сутеніло. Вони сиділи довкола багаття й дивилися, як помалу тьмяніє світло дня. Жалюгідні дещиці апетиту, на які вони спромоглися, легко вгамували пундицями, що їх назбирали Сюзанна з Джейком. Роланд увесь вечір перебував у роздумах про щось, що сказав йому Слайтмен, і, здавалося, поринув в них небезпечно глибоко. Врешті-решт він відклав убік пундицю, ледь надкушену, і сказав:
— Дехто з нас може вночі зустрітися в Нью-Йорку. Чи навіть ми усі.
— Надіюся, цього разу я піду з вами, — докинула Сюзанна.
— Це вже як ка схоче, — незворушно відповів Роланд. — Важливо, щоб ви трималися разом. Якщо в подорож вирушить лише один, найпевніше, то будеш ти, Едді. Якщо лише один вирушить у подорож, він… чи вона… має залишатися в одному й тому самому місці, поки не почує передзвін дзвіночків.
— Каммен, — сказав Едді. — Так їх назвав Енді.
— Усім зрозуміло?
Вони закивали. Але, дивлячись у їхні обличчя, Роланд збагнув, що кожне подумки зберігало за собою право вирішувати, що робити, коли настане час. Все залежатиме від обставин, що, зрештою, було мудро. Або вони були стрільцями, або ними не були.
І порснув від сміху, здивувавши сам себе.
— Що смішного? — поцікавився Джейк.
— Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, — пояснив Роланд.
— Якщо ти про нас, — сказав Едді, — то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.
— Мабуть, так, — погодився Роланд. — Якщо у тодеш підемо гуртом — разом або вдвох чи втрьох, — то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.
— Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, — додав Едді. — Щоб не загубитися.
Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів — радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!