Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Еге ж, їх прив'язали з іншого боку пагорба.
— Ти впевнений?
— Я відчув їхній запах. Думаю, ними опікується робот. — Чому тоді ці люди сприймають п'ятдесят-шістдесят коней однакової масті як належне?
— Тому що насправді вони не думають про Вовків і все, що з ними пов'язано, — сказав Роланд. — Напевно, всю свою розумову енергію вони витрачають на те, щоб боятися.
Едді висвистав п'ять нот, які ледь-ледь не дотягували до мелодії. І сказав:
— Сірі коні.
Роланд кивнув.
— Сірі коні.
Вони подивилися один на одного і розсміялися. Едді обожнював, коли Роланд сміявся. Його сміх був сухий і неприємний, як крик тих велетенських птахів, що їх він називав расті… але Едді все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рідко сміявся.
День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крізь них прозирала бліда блакить. Оверголсерів загін повернувся до свого табору. Сюзанна і Джейк вирушили лісовою дорогою набрати ще пундиць. Після грандіозного обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.
— Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, — порушив мовчанку Едді, — але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.
— Це б їх лише засмутило, — сказав Роланд. — У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».
— Угу, — підтвердив Едді. — А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. — Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. — Якщо ти виріщиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?
— Так, — сказав Роланд.
— І якщо ніхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самі.
— Щодо цього я не хвилююся, — сказав Роланд, тримаючи в руці блюдечко, повне світлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевої ганчірки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. — Тіан Джефордс точно виступить на нашому боці. І я впевнений, що в нього є один чи двоє друзів, які вчинять так само, хай там що вирішать їхні збори. В крайньому разі є ще його дружина.
— А якщо їх обох уб'ють, що буде з їхніми дітьми? Їх п'ятеро. А ще, здається, є якийсь стариган. Дідо. Вони й за ним доглядають.
Роланд знизав плечима. Кілька місяців тому Едді помилково прийняв би цей жест — разом з виразом стрільцевого обличчя, геть позбавленого емоцій, — за байдужість. Але тепер він знав більше. Роланд так само був залежний від своїх правил і традицій, як Едді колись — від героїну.
— А що, як ті Вовки вб'ють нас у цьому задрипаному селі? — спитав Едді. — Якою буде твоя остання думка? «Не віриться, що я був таким поцом, коли відмовився від шансу дістатися Темної вежі заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне.
— Ми ніколи не наблизимося до Темної вежі навіть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, — промовив Роланд. — Скажеш, ти цього не відчуваєш?
Едді не міг цього сказати, бо відчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотілося взяти кількох Вовків, ким би вони не були, в приціл одного з великих Роландових револьверів. Не було сенсу дурити себе: він хотів зняти кілька скальпів.
Чи вовчих масок.
— Що тебе турбує насправді, Едді? Краще скажи це, поки ми наодинці. — Стрільцеві губи викривилися в тонкій посмішці. — Кажи, прошу.
— Це так помітно?
Стрілець мовчки пересмикнув плечима й став чекати.
Едді замислився. Питання було не з легких. Перед ним він почувався розгубленим і незграбним, як тоді, коли мав вирізьбити з дерева ключ, що відмикав двері, крізь які Джейк Чемберз повинен був прийти до їхнього світу. Тільки тоді над ним нависав привид старшого брата. Генрі нашіптував йому в підсвідомості, що він нездара, завжди таким був і завжди таким залишиться. Тепер місце Генрі посіла неосяжність того, про що питав Роланд. Тому що його турбувало все, все було неправильно. Геть усе. Чи, можливо, «неправильно» — це стовідсотково неправильне слово. Адже, з іншого боку, все здавалося аж занадто правильним, надто досконалим, надто…
— Р-р-р-р, — прогарчав Едді, взявся руками за голову й боляче смикнув себе за волосся. — Я не знаю, як це пояснити.
— Тоді скажи перше слово, яке спадає тобі на думку. Не вагаючись.
— Дев'ятнадцять, — сказав Едді. — Усе це діло здев'ятнадцятіло.
Він опустився спиною на пахучу лісову підстилку, заплющив очі й подригав ногами, наче вередлива дитина, яку тіпає від злості. І подумав: «Можливо, вбивство парочки Вовків розставить усе на місця. А раптом це все, що для цього потрібно?»
Роланд дав йому хвилину на роздуми, потім спитав:
— Тобі вже ліпше?
Едді сів.
— Здається, так.
Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.
— То, може, спробуєш пояснити? Якщо не зможеш, ми облишимо цю тему, але я навчився поважати твої почуття, Едді — значно більше, ніж ти думаєш, — і якщо ти хочеш висловитися, я послухаю.
Його слова були правдою. Спершу стрілець відчував до Едді щось середнє між пересторогою і зневагою до того, що Роланд вважав слабкістю його вдачі. Повага прийшла лише згодом. Все почалося з кабінету Балазара, де Едді відстрілювався голим. Мало хто зі знайомих Роландові чоловіків був на таке здатен. Він помалу почав усвідомлювати, наскільки Едді був схожий на Катберта. Тоді, на монопоїзді, Едді діяв з відчайдушною винахідливістю, якою Роланд міг лише потай захоплюватися, оскільки йому самому вона була недоступна. Едді Дін володів тим самим даром, що й Катберт Олґуд: відчуттям смішного, яке завжди дивувало і часом дратувало. Його також навідували глибинні спалахи інтуїції, як колись Алана Джонса. Втім, насправді Едді не був схожий на жодного з давніх Роландових друзів. Часом він був слабкий і егоцентричний, але мав у собі глибинні запаси відваги та її рідної сестри, яку сам Едді часом називав «мужністю».
Але зараз Роланд хотів заторкнути його інтуїцію.
— Добре, — сказав Едді. — Не перебивай мене. Ні про що не запитуй. Просто слухай.
Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро.
— Я дивлюся в небо, туди, де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев'ятнадцять, виведене синім.
Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.