Врятований
Шрифт:
— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль,
— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.
— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
— Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
— Ну, помагай вам Бог, — сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. — Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть ґі з гербами, тільки-но подивіться… Куди ви його відправите?
— Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, — сказав Саґара. — До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації…
— І не дочекалися б, — сестра махнула рукою. — Ті патрони, які ми розбираємо зараз — майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. Як ви його назвали?
— Ричард Суна.
— Гарне ім’я. Він так і не згадав свого справжнього?
— Ні, - Саґара розповів про випадок, який підштовхнув їх до рішення.
— Раз так — то своє ім’я він таки насправді забув, — зітхнула сестра. — Не надто балакучий, вірно?
— Вірно, — повторив за нею Дік. Інквізиторка здивовано кліпнула очима.
— Я певний, що він майже не розуміє латини, — сказав Саґара. — Але потроху вчиться. Говорить справді мало.
— Ну й добре, — сказала сестра, — Не люблю балакучих дітей. Якось гостювала у своєї племінниці. В неї четверо, і всі як цвіркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от і наше довгоочікуване начальство!
Справді, перед площею зупинився розкішний модуль з тієї самої, мабуть, яхти.
Пан радник Пеґю у елегантному сірому костюмі вийшов другим — одразу після охоронця-водія. Пан Іто поводився так, наче соромився в своєму простому сіро-брунатному вбранні не тільки їздити в такій розкоші, а й стояти поруч з нею.
Жінка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Саґара спочатку прийняв за військову форму, а за декілька кроків зрозумів, що то просто робоче вбрання, обране власницею через безліч кишень та кишеньок, у які розтикане обладнання для зйомки та запису.
— Ущипніть мене, — пробурмотіла сестра Гелена, — то Ганна Тошідзукі.
— Ви їй не раді?
— Якби отут розпочалася епідемія паратифу, я б зраділа так само, як оце зараз, — процідила крізь зуби сестра Гелена.
Саґара був здивований — він чув, що Ганна Тошідзукі дуже прискіплива, але чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду — просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. На Сунаґіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з’являтися з регулярними місіями, і Саґара звик до їхньої присутності на щоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.
Як сестра Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі — щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб’язності.
— Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. — Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати — але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець… Ось знайомтеся — пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій — ось перед вами отець командер Саґара.
— Можна буде найближчим часом зустрітися? — запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся — чорне, коротке, рясно всіяне сивиною — наче притрушене попелом…
— Так, звичайно, — сказав Саґара. — Коли вам буде зручно…
— Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
— Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
— Доброго дня, панотче, — Саґара потис руку панові Іто. — А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? — спитав ніхонською пан мер.
— Ричард, — відповів хлопчина. Саґарі щось щемнуло в горлі — він не знав, що малий вже визнав своє ім’я.
— На честь корабля, — кивнув пан Іто. — Добре, дуже добре. А прізвище?
З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
— Суна, — відповів брат Сео.
— О… — старий на мить одвернувся. — Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво… мабуть, про народження, так, пане раднику?
— Так, звичайно, — погодився статний чоловік у дорогому костюмі. — Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей…
— Ні, - сказав Саґара.
Вони зайшли в намет — і гамір там стих. Хотілося сподіватись — не через те, що люди впіймали окраєць розмови.