Врятований

Людожера вбив Кінсбі. Коли вся децима прибігла на його лайку, людожера вже годі було рятувати — Кінсбі зламав йому шию.

Людина, що проносила кідо [1] лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі незграбно шарпонув людожера за комір — ось маєте.

Командер Саґара вважав це за свою помилку. Він взяв

— Чого ти поліз до нього? — спитав Саґара. — Я наказував що?

— Тут був хлопчик, — зніяковіло промимрив Кінсбі. — Я боявся, що він…

— Який хлопчик? — сержант Дуерте схилився над тілом людожера. — От безталання… вціліти в цьому пеклі — і померти отак дурно.

— Маленький хлопчик, — Саґара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. — Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.

Сканер показував вже слабкий відбиток живого тепла — дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку — та без сліду щезла у темряві.

— Малий! — Дуерте присів перед щілиною навкарачки. — Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!

— Марно, — сказав Саґара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. — Там десь є хід у каналізацію.

— Але він може мене чути, — заперечив Дуерте.

— Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?

— Так, — похапцем відповів новіцій. А потім подивився Саґарі у вічі та кліпнув. — Ні.

— Якщо ні — то це нормально, — кивнув Саґара.

З’явилась нарешті вся децима Дуерте — Колінз, Ґван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.

— Що трапилось? — спитав Розвел.

— Оцей красень… — Дуерте показав рукою на Кінсбі, — вирішив, що нам бракує мерців.

— Годі! — скомандував Саґара. — Кінсбі, розповідай.

— Я побачив на сканері теплі плями, — почав Кінсбі, — викликав вас, а тоді… я подумав — якщо це він, і тут є ще один — може, він не почув наших гучномовців і знов полює?

— Слушно подумав, — кивнув Саґара.

— Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…

— Говори людською мовою, — поморщився Саґара. — Не в учбовці.

— Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, — Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. — Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди — а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…

— Бідний вилупок, — зітхнув Жакінта. — Чому це він просто не вийшов до нас?

— Він вже не відповість, — сказав Дуерте. — Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.

— А що з дитиною? — спитав Кінсбі.

— Нічого, — відповів Саґара. — Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Ґван, навіть знявши кідо.

— Може, полишити когось на варті? — запропонував Тоїчі. — Хлопець ще може повернутися.

— Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. — Він шиї ламає.

Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: «Отакої!». Самотнє око викотилося. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.

— Паскудна в тебе робота, Шел, — сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. — З якими типами доводиться ручкатися.

— В цього принаймні є руки, — відповів Шеліпоф. — І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.

— Однаково все намарне, якщо не знайдемо міський архів.

— А що це в нього в лівій руці? — Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток — і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.

— Ба! — здивувався він, — Це ота морська спожива — водорості, краби, ще якась гидота…

Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.

— Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають — але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…

Саґара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний — але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.

— То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, — Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.

— Брате, — зітхнув Колінз. — Як ти виглядаєш?

— Нормально, — здивувався Тоїчі. — Хіба ні?

— Братику, я маю на увазі — як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?

— Він і з висоти в два метри виглядає огого, — сказав Жакінта.

— Хто б оце казав, — пхикнув Ґван. Він був мінімального росту для кідо — метр сімдесят. Жакінта був максимального — два.

— Про мене й мова не йде, — сказав чорний велетень. — Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись — всцятися боюсь.

— Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Саґара. — Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок — без кідо.