Врятований

Чигиринская Ольга Александровна

— Якби він не виконав рішення Директорії, його могли б відставити від посту тайсьогуна. А він воював з домом Кенан не заради того, щоб отак водночас все втратити.

— Тому краще було розплатитися за свою владу чотирма манами [4] життів.

— П’ятьма, якщо мої попередні оцінки вірні. Ви забуваєте про тих, хто загинув у ході повстання. Шнайдер зайшов у своїй боротьбі занадто далеко, щоб відступати. Ріва могли існувати без Директорії. Тож Директорія зробила так, щоб в Ріва не залишилося

жодного шансу на встановлення миру з Імперією.

4

Ман — десять тисяч

— Вони що, такі йолопи? Я не вірю. Політик може бути мерзотником — але не йолопом.

— Політик може прекрасно бути обома у одному обличчі. Повірте людині, яка спостерігала цю породу в її природному середовищі. Наприклад, середньостатистичний сенатор думає на п’ять років вперед — не більше. Йому звітувати перед своїми виборцями. Середньостатистичній домінатор звітує імператорові — тому мислить уперед на трохи довший строк. Член Директорії — трохи інша справа: йому звітувати перед своїми спонсорами. Він думає вперед на значно менший термін. Ось подивіться хоча б на Пеґю. Це людина, яка буде звітувати своєму домінаторові — можете роздивлятися її як діючу модель вавилонського політика.

— Гидотна штука, — криво посміхнувся Саґара. — А ви ж так само як і домінатори, звітуєте імператорові.

— Так, жінка вийшла з води й натягла сандалії. — Не буду вам більше заважати, купайтеся. Зустрінемося після вечірньої служби.

* * *

Вночі нарешті пролився рясний дощ.

Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже мешканці перестануть залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.

Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських останків з кварталу Мурасакі-Янаґі) до «Лева» вишикувалась черга людей з посудом для води.

Саґарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ — вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось — але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев’язати рани. Ті, хто помер протягом першого тижня від спалення міста, мали якесь, хоча б і жалюгідне, полегшення…

Але ніяк не вдалося зібрати достатньо вологи: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно шукали порятунку у воді. Вода скипіла, втім випарувалася. Всередині резервуар нагадував казана, в якому тушили м’ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім — на вугілля. Саґара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи — але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один — бо на «Леві» з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.

Вони розчистили водозбір за півтори доби — але дощ так і не пішов, аж до сьогодні. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.

Людей стояло не більше за півсотні — і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори «Лева» зараз захищали їх від струменів з неба, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки йшли — хто з чим, переважно з пластиковими барильцями з-під штучного м’яса. Більшість прийшла не стільки за водою — скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.

— Отче? — до Саґари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Саґара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.

— Доброго вечора, — сказав Саґара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.

— Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?

— Або гнався, або вони кудись бігли разом.

— Я тут трошки порозмовляв з Енґі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?

Саґара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.

— Цей хлопець — привид, отче. Його бачать — але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?

— Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.

— Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. — Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випарювач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він — привид, пане Саґара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.

— Але де він сам брав воду?

— Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.

— Він міг так само ділитися водою з хлопцем.

— Ні. Ні!

Саґара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.

Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:

— Відспівайте його.

— Що?

— Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх загиблих дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.

Не дочікуючись відповіді, старий почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунаґіші.

Саґара піднявся на апарель — і побачив брата Томіґана, точніше — Томаса Монаґана, головного механіка на «Леві».

— Кудись зібралися, брате?

— Так, отче, — сказав Томіґан. — Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.

— У вас є лише півгодини, — нагадав Саґара. — Тільки встигнете піднятися на пагорб, ото й усе.