Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Пані з вищого світу і автогонщик-каскадер, що знімається в кіно, — чудова парочка! Мене аж пересмикнуло: так само починалось і з колишньою дружиною! Клюнув на ноги.
Але тоді я дійсно був автогонщиком, а не звичайним менеджером.
Я назвав кілька стрічок, в яких брав участь.
Вона їх не дивилася.
Сказала, що надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалєвіча та Джіма Джармуша.
Вона знову
Коли людям немає про що говорити — вони говорять «про кіно». Я це помічав безліч разів.
Буває, сидиш і пхикаєш, мов потяг, до тієї миті, коли на гадку спадає рятівне запитання: «А вчора ввечері ви дивилися…» — і просто називаєш свою улюблену стрічку, навіть якщо її не показували кілька років, — і покотилося!
Так сталось і зараз.
Я запитав, чи дивиться вона щось вітчизняне. Був певен, що вона здивовано округлить очі. Але вона мужньо витримала іспит, не обмежившись Параджановим.
Потім ми обговорили нещодавню прем'єру Кіри Муратової, і вона з обережною пересторогою сказала, що стрічка їй не сподобалася, певно, вважаючи, що я неабиякий естет. Я гаряче підтримав її.
Коли ця тема була вичерпана, ми знову замовкли. Хоча цього разу мовчати було легше, простіше. Але все одно колеса нашого воза ще загрузали в глевкій масі ніяковості.
Я дивився на неї, і мене все більше охоплювало відчуття, що я дійсно бачу картину, яку колись мріяв побачити зблизька, але… Але виникло відчуття, що ця картина виставлена на сцені, мов декорація, лаштунки. А за нею ховається вона — така, якою я її не знаю і ніколи не побачу.
Можливо, вона там стрибає на одній ніжці, висолопивши язика, знущається і проказує: «Знайди мене! — і додає: — А дзуськи — не знайдеш!»
Я зітхнув.
Вона поглянула на годинник.
Маленька пригода добігала кінця.
Лишилося розрахуватися за каву, яку вона все ж таки випила.
— Де ваша машина? — запитав я, кидаючи оком на вервицю припаркованих автомобілів.
— Машина? — Пауза. — А я її… відпустила!!! (Сміх.)
Не знаю чому, але я теж розсміявся.
Вона може лишитися тут іще на кілька хвилин — не піде ж вона містом у такому вигляді!
Вона запитала, чи важко бути каскадером і чи доводилося мені брати участь у міжнародних автоперегонах. Про це я розповів так само швидко, як вона — про кіно. Боявся, що їй нецікаво. А ще тому, що з певного часу намагаюся згадувати про це тільки після четвертої чарки (а п'ю я нечасто). Четверта — то святе: завжди за свого штурмана Костика…
…Кілька років тому ми переобладнали іномарку, вдосконалили її, дизельний двигун замінили на бензиновий — усе це нам обійшлося майже в півмільйона євро. Довелося закласти квартиру Костика (він був самотнім) та продати моє авто, решту — позичити в друзів.
Ми були певні, що виграємо в «Дакарі», — ми не могли не виграти!
Випробовування проводили в Марокко. Долали бархани і харкали гарячою слиною в білий пісок.
Звідти я повернувся без Костика…
Власне, на цьому все і скінчилось.
Але про це я, звісно, не розповів.
— А чим займаєтесь ви? — запитав навзаєм, аби уникнути цієї теми.
Вона кілька секунд дивилась угору, ніби намагалася згадати, чим займається, крім походів по дорогих бутіках.
— Різним… — нарешті сказала вона. — Зараз, наприклад, я… пишу наукову роботу про творчий доробок Пауля Клеє.
— Клеє? — Я згадав, що це ім'я згадується у Кортасара у «Грі в класики». — Чому саме Клеє?
— Не знаю… Він здається мені найдивовижнішим із усіх і набагато цікавішим за, скажімо, Далі, - сказала вона, і очі її заблищали, хоча говорила вона невпевнено, з інтонацією людини, яка не дуже звикла висловлювати свої думки вголос (так само вона говорила про фільм Муратової). — Далі конструює свої картини, прораховує і видає це за марення підсвідомості. Там усе — штучне, ретельно продумане. Все побудоване на тому, що в більшості людей не розвинена фантазія та уява. А Клеє — дивак, що плаває у своїй підсвідомості, мов рибка, або копирсається в ній, як дитя в пісочниці. Тому такі кольори. Від картин Клеє хочеться плакати, бо починаєш розуміти, що… що ти нічого не розумієш! Що ти ніколи не побачиш таку реальність, не ввійдеш в неї і не зможеш у ній оселитися. Вона просто вразить і витече… слізьми — радості чи печалі — не має значення!
…я відразу захотів побачити ці малюнки.
Я так і знав, що її життя складеться незвичайно, що вона буде розумітися на мистецтві, житиме в повітряному палаці й говоритиме ось так — трохи уривчасто, ніби сама із собою, й кожен, хто сидітиме навпроти, буде думати так само, як я.
Про те, що в неї дивний голос і дивна усмішка, про таємницю, що витає над її головою, про неможливість доторкнутися до її руки. І зазирнути за лаштунки, де вона скаче на одній ніжці чи бігає під дощем у простому ситцевому платті.
— Певно, вам це не дуже цікаво… — додала вона. — Вибачте. Мені пора.
— А ви добре себе почуваєте? — запитав я. — Я б міг вас провести… Або залишаю свою пропозицію в силі: пообідаймо разом.
Вона нічого не відповіла.
Я почав згадувати різні приколи — яким чином можна затримати жінку, якій «пора»: компліменти? відверте залицяння?
Скиглитиму, як цуцик…
— Скажіть, тільки чесно: навіщо це вам? — руба запитала вона.
— Я б хотів іще побути з вами… — відповів я і, розуміючи, що сказав щось не те, додав: — Поговорити…
— Про що нам говорити?
— А про що взагалі говорять люди, які відчувають, що… — я зробив вдих, — що подобаються одне одному, але говорити про це вважають недоречним?!
— Я не сказала, що ви мені подобаєтеся, — суворо промовила вона. — І я не певна, що насправді подобаюся вам… І ми нібито вже про все поговорили.
Я взагалі-то не дуже люблю розмовляти з незнайомими людьми.
Тут можна було б сказати, що колись ми вчилися в одній школі, і засвідчити тим своє право на деяку спільність, пообговорювати вчителів, наприклад…