Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
На носі — окуляри.
Нудне обличчя!
Я — риба. В мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…
І що тепер?
Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.
А якщо це так…
…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні та знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилася від брами на три боки) — мушу зробити щось таке…
Хоча б один раз.
Один і останній.
Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.
Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежали три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки, звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила в паркову лісосмугу. Третя закільцьовувалась майданчиком із кіосками і генделиками місцевого районного ринку.
Звісно, мені треба йти першою дорогою. І якомога швидше, адже тролейбус іще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало — такого, що вимагало б негайного здійснення. От просто тут, не сходячи з місця.
Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували у пробірці — десь там, на третьому поверсі, в лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, яким випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі та кликали до бою!
Але що міг означати цей вираз — «на всю котушку»? Що?
В дитинстві — та навіть в юності — мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.
Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.
Але це табу лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна — так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.
Таких «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно.Неправильним був лише цей клаптик паперу, який мені видали в лікарні.
А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?
Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?
Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням — особистимзадоволенням?
Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?
Ну
Коли я сказала про це Вадику, він засміявся: мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі, «кому ти хочеш сподобатись?!»
Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…
Тобто навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю — чи буде це тим, що називається «на всю котушку»?
Господи, як же смішно!
Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!
Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.
…поглянула вперед…
Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.
Він уже працював.
Десяток пластмасових столиків і таких самих крісел… За деякими вже сиділи відвідувачі. Буфетниця ходила поміж них і протирала подряпані поверхні брудною ганчіркою.
Такі місця я завжди обходжу десятою дорогою, з презирством кидаючи погляд на завсідників. Коли моїй племінниці виповнилося три роки, гуляючи із нею, я завжди показувала на все це пальцем і промовляла: «Бачиш: дядечки палять і п'ють. Це погано…»
Колись так само моя мати тицяла пальцем в студентів, що їли на вулиці пиріжки з рисом: «Їсти на вулиці — негарно і шкідливо для шлунка!»
Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого — може, далі само піде?
Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз — просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.
Інших варіантів я поки що не бачила.
Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.
Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.
— Еспрессо… — сказала я. — І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.
Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.
Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…
Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою — в ній коливалась прозора коричнювата рідина — і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.
— Дякую.
Я взяла свій скарб — власне, таке я вперше тримала в руках! — і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.