Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Я ніколи — ніколи не сиділа на землі в білому плащі!
Я засміялася: це ж треба — сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!
Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити
Я лягла на спину і засипала обличчя листям.
Так от.
На чому ми зупинились?
Ага, на вправах камасутри.
Я згадала, як реготала над цією книжкою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила — не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями — такі нині заведено дарувати молодятам на весілля, — а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук, аби — не дай боже! — ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.
Чому мені стало смішно?
Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалася до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті й почала читати.
Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим — гра на музичних інструментах, третім — танці…
Я пробігла очима далі й з подивом прочитала наступне: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки», «знання основ хімії та мінералогії»…
А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в якому було зазначено: «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».
Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.
І от зараз, коли я лежала на листі й листям укривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, — на практиці може викликати хіба що регіт.
А ще подумала про те, що я запросто оволоділа принаймні сорока пунктами мистецтва подобатися — навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно, — але так і не навчилася робити вчинки…
…робити вчинки…
Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ здавався золотим і мав запах, що з'являється, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, який пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, що спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.
А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи — такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.
І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди — з уже неземними обличчями — ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…
А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися — вона в білій сукні, він — у чорному сурдуті! — після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…
Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.
Я зняла плащ — він уже був добряче забруднений — і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала тільки ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!
Я помахала вороні рукою й пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста — в протилежний бік — дев'ять. У хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…
І ще раз озирнулася, поглянула на плащ — здаля дивитися на нього було б моторошно. Певно, хтось злякається…
Що далі?
Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і піднесла руку.
Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайньому разі, з Вадимом.
Стояти на дорозі з піднесеною рукою — то не для мене.
Таксі відразу зупинилося.
— В місто! — сказала я, сідаючи на заднє сидіння.
— Куди саме? — запитав водій.
— В місто! — повторила я.
Він більше не перепитував, а швидко рушив із місця.
Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…
Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.
І відчувала себе самотньою.
Дуже-дуже самотньою.
Хоча для цього не було жодної підстави.
Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?
Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?
Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає — і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить — чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…
Легше перерахувати те, чого не хочеш.