Все ясно
Шрифт:
«Трохим? – перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя, – чи не той це Трохим, що був шевцем у Луцьку і помер півроку тому від запалення дегень?»
«Дивіться!» – загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Куннілінгуса з порнографічної колоди карт»
«Ні – сказав Соф'ювка, – того звали Тро-хум, через у. А цього – через и. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем».
«Іще!» – Кана вискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного, неба.
«Вилізь
Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися у глибокій гзеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.
Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста – Єврейським кварталом та трьома Людськими кварталами. Всі так звані священнодійства – навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори і т. д. – відбувалися у Єврейському кварталі. А повсякденна рутина – світське навчання, суддівство, торги та інше – у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла Правостійна синагога. (Сам ковчег був встановлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася – утім, не більш як на волосину – у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю у містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь все містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.
«Як я розумію, тут щось трапилося», – сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.
«А ти звідки знаєш?» – запитав Янкель.
«Біцль Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. По дорозі сюди я стукав куди тільки міг».
«То добре, – сказав Янкель, – треба оголосити по штетлю».
«А ви певні, що він неживий?» – запитав хтось.
«Цілком, – сказав Соф'ювка, – не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й того гірше, бо тоді він, принаймні, був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному чреві».
«А ти пробував його рятувати?» – запитав Янкель.
«Ні».
«Прикрий їм очі», – кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір'я. Перли без намист та зуби без десен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: «Де ж він, де?»
«Знайшов?» – запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. «Чи відомо, відколи він там?»
«Він був сам чи з дружиною?» – запитала жалібниця Шанда Т., вдова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини' вернешся» доводив, що життя і мистецтво, бодай теоретично, можна поміняти місцями.
Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто у темних закутках
«О, дружина в нього була», – втрутився Соф'ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню щганів. «Я добре й пам'ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьку! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!»
«А ти звідки все це знаєш?» – запитав хтось.
«Колись, ще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам'ятаю, що його звали Трохимом, через и, іщо в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота, чи то від рота до ока. Так або так».
«А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ МИМО?» – зарепетував Доброчесний Рабда, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахону. «ШРАМ БУВ?»
«А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи, у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи».
«Живим він бути вже, вочевидь, не може», – запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою, медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі у нього одразу ж вихопив вітер, щоби розкидати їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть з листям у вересні, а інші – разом з деревами кількома поколіннями пізніше.
«Та навіть, як він і живий, ми не зможемо визволити його», – проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. «Доки не спливе все, що в ньому є, добратись до воза неможливо».
«УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА», – вигукнув Доброчесний Рабин, виробляючи ще авторитетніший тон.
«То як його звати?» – допитувався Менаша, слинячи олівця.
«В нього точно була жінка?» – непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.
«А дівчатка щось бачили?» – раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин вже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).
«Дівчатка не бачили нічого», – відповів Соф'ювка. «Я бачив, що вони не бачили нічого».
І тоді близнючки, тепер обидві, почали плакати.
«Але ми не можемо покладатися тільки на його слово», – зазначив Шлойм, показуючи на Соф'ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.
«Не чіпайте дівчаток», – попросив Янкель. «Облиште. З них досить і так».
До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Чим менше знали, тим затятіше сперечалися. Нічого нового у цьому немає. Місяць тому виникла така сама суперечка, про те, чи стане це корисним для дітей – завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим – про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого – до сміху, і породила ще більше запитань. Тим часом, попереду вимальовувалися нові приводи до суперечок. Вічне питання всіх часів – від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?