Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
З тисячі мурашок — голова, з тисячі — серце, з тисячі — руки і ноги. Тільки вкупі вони мислять. Марно питати цих двох клітинок, чи не бачили вони Єдинорога, їх ніколи ні про що не можна спитати. Кожне сказане слово дуже важливе, адже слухає тебе цілий світ.
Сонце вже піднялося високо, коли Доня прокинулась — добре виспана і дуже голодна. Каспар з кимось розмовляв.
— … та ні, не думаю, щоб нам сьогодні перешкодив дощ. На дощ у мене зазвичай болять ноги. Зрештою, ти не знаєш, що таке дощ.
— Чому ж ні? Знаю, —
— Але ж ти щойно народилась!
— Знаю! Я знаю, що таке злива, спека, знаю усіх звірів у лісі, знаю, що сьогодні їх на одного менше і на двох більше.
— Як це?
— На одного звіра менше, бо зник дикий лісовий кінь, останній у світі. А на двох більше, бо з’явилися дві білки з отого лісу, що вирубують на горі.
— Дикий лісовий кінь? — вражено перепитав Каспар. — А що трапилось?
— Пішов кудись. Певно теж шукає іншого місця. Великим істотам тут залишатись небезпечно.
— Боже, як я хотів би з ним зустрітися!
— Кажуть, він пішов униз річкою.
— Шкода, але ми повинні наздоганяти Єдинорога.
— А я мушу облітати цілий світ, перш ніж відкладу яєчка. Хай вам щастить, Каспаре!
— Спасибі, тобі теж!
— А я вже прокинулась, — сказала Доня. — Привіт!
Каспар повернув до неї усміхнене лице:
— Привіт, як спалося?;
— Непогано. А з ким ти розмовляв?
— З мушкою-одноденкою. Дуже мила істота. Уявляєш, тільки народилася, а все знає!
— Як це?
— Та я тільки можу здогадуватись. Певно, комахи мають якусь спільну пам’ять! оскільки у них дуже коротке життя. Ця мушка живе лише один день.
— Який жах!
— Я спочатку теж так думав. Але нічого, увечері вона відкладе яєчка, а вранці народиться мушка-одноденка, яка пам’ятатиме і нас з тобою. У комах теж свій час.
— Ага, — кивнула Доня.
— Я тобі суниць назбирав.
— А ти їв?
— Так.
Попоївши, вона зажурилася. Втупилась у смужку лісу, що затуляла поле. Каспар наче й не помітив, що їй сумно.
— То що, полетіли? Якщо все буде гаразд, увечері потрапимо у мій Зимовий дім. Там ти відпочинеш, бо далі доведеться летіти через незнані краї. Хоч як це дивно, я не люблю довгих мандрів. На чужині почуваєшся незатишно. Подорожують зазвичай ті, хто ніколи не чувся добре у власному домі.
Доню трохи здивувала Каспарова мова, бо вона у себе в домі почувалася добре, але й подорожувати хотіла. Вони знову перетворилися на горобців і вилетіли з лісу. Тепер Доні здавалося, що йти легше, а то намахаєшся тими крильми, аж у голові свистить. За полем була річка. Скільки вони пролетіли цих річок і полів! Таким був цей край, де всього потроху, зате все є, як гордо казав Каспар. Навіть гори були, тільки далеко. Щоб їх дістатись, треба летіти супроти течії річок.
Нема що й казати: удень веселіше летіти. Каспар навчав Доню деяких штук, щоб та менше тратила сил і встигала помічати усе цікаве. Потім вони спинилися побалакати зі зграйкою горобців і пообідали разом з ними вишнями коло старенької хатини. Горобці не злякалися Доні і це їй дуже сподобалось.
— Горобці, — зауважив усезнаючий Каспар, — наймиліші мені птахи. Вони такі дружні й щирі, як жодна інша істота. Якби я не був людиною, то став би горобцем.
Чемні горобці навіть трохи провели їх. На якусь мить Доня згубила Каспара і злякалась: це ж так можна втратити одне одного.
… Була ще одна річка, зовсім маленька, геть розрита екскаваторами, що дуже не сподобалося Каспарові. Йому взагалі не подобалось усе зроблене людьми. Доня помітила кілька гіллястих верб, під якими сиділи діти-пастушки, а неподалік паслися їхні корови.
— Давай послухаємо, про що вони говорять, — запропонувала Доня.
Каспар скривився:
— Не люблю підслуховувати.
— А може, вони щось чули про Єдинорога? У нашому селі усі мене знають: хто я, скільки мені років.
— У селі так воно є. А от у місті ніхто нікого не хоче знати. Як написано у книзі: «Що більше ми віддаляємось від природи, то більше віддаляємось від людей».
— Я знаю, бо сама жила в місті, але маленькому. Там від природи ще не дуже віддалились…
Під вербами сиділо троє хлопців і дві дівчинки. Один хлопець копирсав ножиком землю, другий кидав камінці, третій і найменший, гриз зелене яблучко. А дівчатка плели вінки з трави і квітів, висмикуючи їх довкола себе.
— Знаєте, чого я найбільше хочу? — сказав хлопець з ножиком.
— Машину!
— Морозиво!
— Кавун!
— Не вгадали! Я хочу чарівну паличку. Тоді буду мати все. Скажу, махну — і всі мої бажання здійсняться.
— То вистружи собі!
— Ти дурна, Марусько! Чарівну паличку треба знайти.
— А вона дерев’яна чи залізна? — спитав малий з яблучком.
Хлопець завагався:
— Різні бувають, але більше золотих.
Діти вражено замовкли.
— А де її взяти?
— Треба зустріти чарівника і він дасть, — сказала менша дівчинка.
— Еге, просто так ніхто не дасть! Треба заслужити. Ну, коня дикого зловити, чи царівну визволити від Змія…
— Тепер царівен нема.
— А дівчата що мусять робити?
— Дівчатам не можна давати чарівної палички, бо вони будуть просити всілякі дурниці.
І хлопець з ножиком розреготався.
— Я попросила б паличку, щоб тато добудував хату, бо нам нема де жити. Будує, будує, вже сто років будує…
— Ти ліпше попроси багато грошей, бо без них ніхто не побудує.
— А я хотів би літати куди захочу. Так швидко, як ракета!
— А я — щоб нашу корову продали, бо вже нема сили пасти. А щоб ти здохла, куди полізла?! Лиска, на-на-на!
— Дивіться, агроном іде!