Вулиця Без світання
Шрифт:
«От гад! Як же бути? — подумав Дем'янко. — Сварку з ним зчиняти не можна, не час».
І лагідно сказав:
— Випийте, Богданно, не ображайте господаря.
Думки Дем'янка начебто передалися дівчині. Вона зрозуміла: дратувати бандита, напівбожевільного від злоби, страху і горілки, не можна. Треба виконати його вимогу.
Повільно взяла чашку, ковтнула смердючого самогону і закашлялась.
Довгий одним духом вихилив свою порцію і насмішкувато подивився на Дем'янка, який відпив три
— Що, теж лікар заборонив?
— Ти зараз завалишся на сіно, а мені сорок кілометрів їхати, тоді містом іти, — спокійно заперечив Дем'янко.
З якоюсь вкрадливою люб'язністю Довгий запропонував:
— А ви не кваптесь їхати, побудьте трохи з нами. Боятися нічого, охорона є. Ти заснеш, а ми з Богданною посидимо.
Він дивився вбік, говорив байдужим тоном, але було в його голосі щось таке, від чого Богданна зіщулилась, почула біду.
Не сподобалась його пропозиція і Дем'янкові.
— Ні, затримуватися ми не можемо.
— Брешеш! — губи Довгого засмикались. — Усі ви брешете! Обдурили, зрадили.
— Ніхто тебе не обдурює.
— Багато ти знаєш! — губи бандита рухалися, як два червоних лискучих черв’яки.
«Треба забиратися звідси, подумав Дем'янко. — Зовсім цю тварюку розібрало».
Довгий знову налив самогону всім трьом. Богданна з жахом дивилася на повну чашку. Невже доведеться знову пити? Нерви її були такі напружені, що навіть найміцніший «первак» не захмеляв, але сам вигляд самогону викликав нудоту.
— Багато ти знаєш! — повторив Довгий. — В Західну зону тікати треба, а що я робитиму в Німеччині їхній? Що?.. Але пам'ять тут по собі залишу, ой залишу! — люто заскрипів зубами. — Повік Довгого не забудуть!.. Пий!
— З нас досить, час іти, — твердо сказав Дем'янко, відсуваючи склянку. Він зрозумів: більше поступатися не можна — від поступок бандит нахабніє. Якби молодий чоловік був сам, він би не боявся б нічого, але Богданна…
Підвівся з-за стола. Дівчина і собі встала. Довгий пильно оглянув Богданну, вузькі очі роздягали, липли до стрункої постаті дівчини.
— Добре, — зовсім тверезим голосом сказав Довгий. — Ти йди… А ви, Богданно, залиштесь.
— Ні, — на вилицях Дем'янка заграли тугі жовна. — Ми прийшли разом і разом підемо.
Та бандита вже важко було спинити. Спокійно, але вперто він повторював:
— Не лізь не в своє діло, забирайся.
— Облиш, Довгий, — Дем'янко ще не втрачав надії покінчити миром.
Губи бандита скривились. Одним стрибком він опинився біля лави, схопив автомат, спрямував на Дем'янка і прохрипів:
— Забирайся!
Богданна була сама не своя. Якщо Дем'янко спробує чинити опір, Довгий застрелить його.
Проте молодий чоловік уже знайшов вихід із становища. Як і у фашистській армії, в бандах українських
— Це що-о та-ке?! Як ти із старшим офіцером розмовляєш, хам, бидло! Розпустились!
Розрахунок був правильний. Холуй, що звик знущатися над беззахисними, тремтів перед сильними, знатними, багатими. Довгий зрозумів, що дозволив собі зайве. А що коли Дем'янко звідти, з Мюнхена? Пристрелиш його тут, а там — тебе… Бандит не втрачав надії пробратися у Західну Німеччину.
Секунду тривала напружена мовчанка. У Богданни заніміли ноги.
Довгий поволі опустив автомат.
— Слава вождеві! — спокійно, начебто нічого й не було, сказав Дем'янко і жестом показав Богданні, щоб вона йшла.
— Вождеві слава, — услід їм відповів Довгий.
Спустилися з ґанку. Пес не підняв голови, тільки скоса глянув у їх бік. Стецько сидів на призьбі — звідси він стежив за дорогою, що вела від хати до села.
Дем'янко попрощався з ним недбалим кивком. Богданна сказала: «До побачення» і тут же відчула, як безглуздо звучать зараз ці слова.
— Ідіть спокійно, не поспішайте, не обертайтесь, — півголосом промовив Дем'янко. — Боятися не треба…
Богданна догадалася, чому він тримається ззаду, а не поруч — захищає собою від пострілу в спину. У дівчини забилося серце. «Який він хоробрий і хороший», — думала вона про Дем'янка.
Стежка петляє в заростях ліщини, губиться в зеленій глушині. Тиша.
Дем'янко скосив очі, поглянув через плече — хату ледве видно. Погоні нема.
— Ну, от і все, вибралися! — зітхнув, наче скинув з плечей важкий тягар і добродушно розсміявся.
Богданна раптом розридалась. Намагалася стримати сльози і не могла — нервове напруження було занадто великим.
— Що ви, Богданно, не треба, не треба, — вмовляв її розгублений Дем'янко. Взяв руки дівчини в свої.
Богданна підвела голову, глянула йому в очі. На довгих віях тремтіли сльози.
— Я вам так вдячна, — погляд її став густий, глибокий.
І Дем'янко несподівано поцілував дівчину в уста, щоки, очі. Богданна сховала обличчя в нього на грудях. Він погладив її м'яке волосся.
Дівчина нагадала:
— Нас чекає… цей…
Дем'янко мало не скрикнув від внутрішнього болю. Смисл того, що трапилося, став нещадно ясний: Богданна вважає його не за того, ким він є насправді. Між ними. ніколи не може бути любові, справжньої, чистої, щирої любові.