Я, Богдан
Шрифт:
Я плакав разом з дітьми, не ховав сліз, які текли мені по щоках, плакав над їхньою долею і своєю, а посильщики стояли безладною німою купою, тільки один якийсь гукнув понурим голосом:
— Гей, Хмельницький! Не ти б нас, то ми б тебе!
Мав би я тоді стямитися і загриміти на козаків, на суддів і підсудків, на всіх, хто був довкола мене:
— Стійте! Одпустіть дітей невинних! Дитяча кров до Бога вопіє — нею не можна кривавитись. І жінок відпустіть. Жінки — то народ, а в народу завжди чиста душа.
І я зробив се. А тоді одвернувся і пішов у степ, плачучи. Не хотів дивитися, як брат убиває брата. Хотіли вбити мене ті посильщики? Хіба вони перші? Немає злагоди в
Я одвернувся од своїх старшин, од усього, що там було, світ не вміщався мені в зіницях, був затяжкий для очей, вони не витримували його тягаря, те, що досі було легким, не помічалося, входило в мене просто й природно, тепер стало нестерпно болісним, аж я застогнав глухо, так ніби вже вмирав. Покинути сей світ у ненависті? Шкода говорити! Хай терзається тіло, але душу свою не віддам нікому. Душа моя очиститься навіть у стражданнях.
В той час була честь і слава! Військовая справа Сама себе на сміх не давала, Неприятеля під ноги топтала.Страшний сміх кобзарський.
36
Жив у Києві князь, а коло Києва змій. Той змій з казки завжди живе коло Києва. Усю історію. У людей Прометеї, а в нас змій. А може, змій — це чорна земля, велетенська, безмежна, всеплодюча і всемогутня, яка дає життя людині, але й нищить її, ковтає рід за родом, поглинає безслідно. А в тій землі приспаний герой народний. Народ — завжди приспаний, бо його життя спокійне, як сон. Коли ж прокинеться, стрепенеться, то забушує так, що ніякі змії вже йому не страшні.
В тяжких моїх думаннях відкривається мені все приховане, затаєне й незбагненне. Бачу, як ростуть під землею трави, як чорніє кров під місяцем і з неї зроджуються дияволи.
Мені хочеться вмерти, розчарованому в нелюдяності свого часу. А які ж часи були людяними? І коли торжествувала правда на світі? Ірод присяги додержав і Предтечу вбив, яка йому користь з такої правди? Чи не краще йому було збрехати? А Раав — блудниця збрехала і чи винна за ту брехню? Ще й вічне благословення дістала за неї. А в однім місці написано: хто бив пророка, той спасся, а котрий не бив, той пропав.
Я жив у розпалі великої боротьби між Ормуздом і Аріманом, свободою і деспотизмом, розумом і забобонами. Все було неможливе в ті часи: неможлива любов і ненависть, неможливе щастя і нещастя, я ж мав зробити все можливим, се було моє призначення і доля моя незмірна, як час, і, як час, скупа аж до жорстокості.
Не були ті два роки згоди з королем спокійними, доводилося мені крутитися, хитрувати, напружувати всі сили змислу, пересилювати себе й там, де вже, здавалося, бракне будь — яких сил боротися з підступами, ламати брехню, топтати загрози.
Король і хан за моєю спиною змовлялися, аби попхнути військо козацьке разом з ордою на російську землю, а самим тим часом потопити в крові Україну, полишену без охорони. Пани воліли перейняти козацьку тактику: страхати одного монарха другим, а самим стояти осторонь. Кого вб’ють, той і винен. А мені краще була смерть, як на Московське государство йти супроти братів своїх, до яких горнувся з цілим народом своїм ось уже котрий рік. Я одвернув хана від Москви, попхнувши його на молдавського господаря Лупула, розвоював землю Лупулову за його неправду.
Недарма ж співали кобзарі щоразу про мене:
Тільки Бог святий знає, Що Хмельницький думає—гадає! О тім не знали ні сотники, Ні отамани, ні полковники!..Сам господар не вірив, як йому дали знати про козаків з ордою, пофукав, та й усе! Бо татари таку штуку зробили: при його посланнях пішли Кучманським шляхом ніби на Москву, а тоді завернули на Молдавію. Коли вже й другий і третій посланець прибіг з вістю, що вже й стада і овець позабирали і близько Ясс, тоді Лупул вискочив з міста, хотів громити ворога, та побачив нерівню, уступився назад, велів шанці робити з гною, заготовленого на винниці, вислав до орди балджі—башу ханського, що приїхав з Бахчисарая за Медами, та не помогло ніщо. Мешканці столиці, не слухаючи труб і бубнів господаря, мерщій стали вивозити на тих розах, що для гною були припасені, жінок, дітей, майно на Буковину, тоді Лупул і собі, забравши, що міг, майнув аж до Нямецького монастиря під Сучаву, засікся й зарубався там у лісах і прислав до мене своїх послів просити покою, обіцяв з Потоцьким і магнатами не складатися більше, ніяких лихих замислів на Запорозьке Військо не мати, дарував мене своєю донькою Роксандою за мого сина Тимоша.
Був той похід неспогаданий і блискавичний. Потоцький хотів заступити мені дорогу, та злякався моєї сили й одсунувся, і тепер поглядав десь, як вовк на вогонь, облизуючись і скавучачи. Аби не мав я сумніву щодо його афекту, то він мені прислав листа вельми образливого, в якому домагався, щоб я без відома короля не зносився з заграничними володарями листами й посольствами, щоб повернув людям Потоцького усе забране в час війни і шкоди нагородив, щоб суворо карав своєвільну чернь, щоб з Брацлавського воєводства вичистив козаків, бо, мовляв, він, пан Потоцький, не бачить, на що вони можуть бути придатні.
Орда, обловившись на добрах Лупулових (самих талярів захопили триста тисяч), пішла до своїх стійбищ, полишивши мене з козаками, так що війська мого було тепер і не більше, ніж у пана краківського, і той би міг ударити на мене збоку й зненацька, та я ужив стратегеми і вислав До Потоцького грізне посольство козацьке з Василем Кравченком і ханським аталиком Мехмед — газі.
Посольство було з походу, без шиків і дорогих убрань, Кравченко в самім жупані фалендишевім червонім, витертім вельми, з олов’яними гудзами, інші теж не краще вбрані. А шляхетське військо, за звичаєм, пишалося коштовними строями, шовковими шатрами, дорогою зброєю, в самого Потоцького був не один шатер, як у мене, а цілих три: один спальний, один робочий, один для банкетів. Та се не справило на моїх послів ніякого враження, прийшли вони до пана краківського з своєю звичайною вовчою покорою, що коли й гладиш, то шерсть настовбурчується, не знали ніяких страхів, не гнули ший, на словах передали мою погрозу, що вдарю на обоз Потоцького, коли не послухається моєї застороги, а тоді передали мій лист гетьманові коронному, де я писав: «А тепер зволь, ваша милість, розпустити коронне військо, хай спочине, поки прийде оказія».