Я, Богдан
Шрифт:
Три дні був я між світами, довкола панувала порожнеча, в яку не проникала ні жалість, ні любов, сама тільки ненависть, і та ненависть терзала моє нещасне серце з катівською байдужістю, повільно — смакуючи, так ніби прагла продовжити те задоволення своє на цілі тисячі років.
Знов і знов ставив я перед собою Захарка, допитувався, кричав на нього, тупотів ногами, кидався з кулаками, готов був веліти взяти його на козацьку муку розпеченим залізом, а тоді відступав, плакав разом з ним і не хотів Вірити його сльозам і його розпачу. Що там сталося в Чигирині, і як, і чом?
Проганяв Захарка, проганяв Демка, який щось торочив мені, аби перехопити Калиновського
Примари обсідали мене звідусюди, чорні птиці, смерті терзали мою душу, мені хотілося вмерти, однак тіло жило далі для страждань і для очікування страждань ще більших. Гостро відчував саме лице своє. Ось воно утончується, прозорішає, мов у святого (а може, юродивого?), і очі світяться неземним блиском старощів чи святощів. Блаженні миротворці… Я не хотів бути блаженним! Не тою мірою мені відміряно, аби був блаженний! Виблискував очима, хотів спопелити весь світ, а тоді мій погляд застигав і кам’янів мовби навіки. Скам’янілі очі. Пил земний на стопах, і пісок на устах, і доторки холодних вод небесних і земних на лиці й на всім тілі, і вітер в очах, і запах трав і молодого листя, і шум дерев, і крик птахів — все в тобі й з тобою, а тебе вже немає. Я захлинаюся в багнюці, вона підступає до уст, заливає горло, наповнює всього, стаю землею, повертаюся в землю, тужавію, твердну, кам’янію — ні корчів, ні здригання.
Та ні, я не вмер, я ще живий, однак хтось хоче моєї смерті, хтось жде її. нетерпляче, уперто, тупо. Пес — породження всього нечистого, всіх покидьків, що збираються довкола людини тисячі років, мішанина крові, смороду, шиття, гидь, лайно, піна, мертвечина. Той пес — Виговський. Він добрий, він вірний, як ніхто, він терплячий і покірливий, бо жде моєї смерті, щоб знайти мій труп, відкопати, розтягти кістки.
— Ненавиджу! — хриплю йому в морду. — Сам собачою смертю здохнеш!..
Він не лякається мого крику, не зважає на мій відлякуючий вид, він обгризає мене, як голодний вовк мертвяка, ллє на мене гадючу отруту, спопеляє поглядом василіска, катує словами тяжкими й холодними, як камінь.
— Замовкни! — кричу йому. — Припини; бо вб’ю!
Але він не лякається моїх погроз, він знає свою справу, своє писарське ремесло, він далі вистрілює в мене страшними словами, що їх могла укласти тільки така холодна писарська душа, як його власна, Виговського, я рву в нього з рук листа, вдивляюся в писарські закарлюки, слова наливаються кров’ю, чорніють, звуглюються, а з ними звуглюється моя душа.
Тиміш сам не приїхав. Прислав гінця з листом. Золото привезе згодом. Не те, що я шукав. Інше, з неторканих запасів. Того не знайшов. Нічого не знайшов, бо зегармістр, цей приблуда, цей покидьок, цей сухоногий базіка, вкрав, проциндрив, прогуляв з молодою гетьманшею і пані Раїною, припечений залізом, в усьому зізнався, вони обидві так само не запиралися під залізом (Хто — обидві? Хто — вони?), тож і були належно скарані за гетьманським велінням і повішені на воротях гетьманського двору чигиринського так, як вшетечнили, голі й зв’язані докупи, а з ними пані Раїна й їхні прислужниці.
Гетьманське веління… Яке веління і кому? Допитувати гетьманшу? Катувати? Пекти залізом? Не вірити їй? Тоді кому ж вірити? Де межа закону і хто тримає його в руках? Повинна бути межа, де закон зупиняється і не може йти далі. Інакше катуватимемо один одного й різатимемо, як дикуни. Здичавіємо всі до одного.
— Що тут написано, писарю? Се правда? — поспитав я пошепки Виговського.
— Правда, Богдане, — так само пошепки відповів він. — Твій син хотів помститися за батька.
— Помститися за батька? А чи спитав мене? Се жарт немилий і похмурий, пане Йване. Поглянь на це письмо. Чиєю рукою воно списане?
— Мого писаря Пясецького. Я послав його з гетьманичем.
— Знав би я — відрубав би руки твоєму писареві. І всім писарям на світі! Боже, невже се правда? Читай ще!
Він читав голосом сірим і безвиразним, як його очі, і я не міг далі слухати, обхопив голову руками, впав на попону, закричав, заплакав, провалився в нестям. Боже праведний!
Ніч і день змішалися, земля й небо поєдналися й знищилися, я полетів туди, де була смерть і не було вже нічого, бо я хотів, аби нічого не було, кинув усе, забув про все, про своє призначення й судьбу, пам’ятав тільки свою пристрасть, свій безум, своє шаленство і біль нелюдський свій пам’ятав. Туди! Врятувати! Воскресити! Повернути до життя! Чи далеко відбіг, чи справді линув туди, а чи тільки здавалося мені, що й не сам, а з цілими полками і з ордами кваплюся, як на пожарище, шукаю надію на воскресіння вже не в самому собі, а в цих незліченних тисячних юрмовищах людських, над якими я гетьман. Безкінечні валки, татарські коні бахматі, похмуре пересування тисяч брудних людей, нічні вогні, п’яні пісні і жадоба крові — все набуло незбагненного, безвихідного трагізму, стало далеким і чужим, ніби душа збагнула істинну подобу світу до найдальших глибин, перенесена в понуру стихію смерті й невтішної скорботи.
— Горілки! — гукнув я Демкові, і той приніс і мовчки налив. Стояв біля мене, мовби хотів одігнати від мене примари смерті й нищення.
Дерево від удару блискавиці спалахує, звуглюється, а тоді зеленіє від прикорня ще буйніше. Мене обпалило, я вмер і знищився, а тоді воскреснув, але не зазеленів, а звуглився ще більше од безкінечної розпуки. Навіщо жити, коли немає для тебе рідної душі на всім Божім світі? І між ким жити й для кого?
Сльози були в мені, пекли, заливали мене вогненними ріками. О, якби ж вони вилилися з мене, то спалили б увесь світ! Душа краялася од горя, рвалася на шмаття. Та невже, невже ж! Чи я п’яний, чи безпам’ятний, чи… І всі можуть співчувати, втішати, промовляти слова пусті й нікчемні. Виговський, Демко, отець Федір. «Во блаженном успении и живот и покой…» Во блаженном… Блаженні, блаженні… Хто й де? Я провалююсь, лечу в позасвіття, і нема рятунку, нема надії, де ті путі премудрості й великої тайни, де ті дорогоцінні східці, по яких би я видобувся до чистої свідомості, струснув з себе тягар страшного сп’яніння, божевілля, горя й розпуки? О нікчемний світ! Рветься душа, крається, і мовчить, мовчить кровожерний світ!
Моя мила Мотронко, бодай же була ти Не родилась ніколи, як мала вмирати…Погас її сміх, згас погляд, тінню стала, а для мене, як давніше, вродлива, найніжніша, найкоханіша, моя найперша, моя темна, моя жінка. У любові немає смерті.
Чиниш зло ти, неправедна смерте, порою, Бо належало плакати їй наді мною… 131Вона може перевтілитися, змінити свій лик, але живе далі.
131Трохи переінакшені вірші Яна Кохановського.