Я, Богдан
Шрифт:
Тим часом козацький табір громили картечами.
Канцлер Радзівілл писав у своєму щоденнику:
«1–го дня липня. З обох боків бито з гармат.
2–го липня. Воєвода руський (Вишневецький) і хорунжий коронний (Конецпольський) мали обійти їх з тилу, аби відтяти їм відступ, але те не вдалося. Тим часом не давано спочивати гарматам.
3–го лциня. З обох боків тривав вогонь гарматний.
4–го липня. Вночі тихцем козаки ввірвалися до якогось шанця, кілька жовнірів забили, інші врятувалися втечею і здійняли тривогу. Одразу одбито неприятеля, кількох з них убито. Тим часом наші били з гармат.
5–го липня. Бито з гармат.
6–го липня. Прибули посли козацькі…»
Послами
«Поборені тобою, великий королю, козаки, що зосталися живими на кривавому полі, благають у тебе милосердя. Ми переповнили міру людських злочинств, але думаємо, що не переступили ще природженого тобі милосердя. Змилуйся над покутуючими свої злочинства або швидше укарай смертю винуватих! Сто тисяч покладають перед тобою свої голови, зітни їх, коли ваготу наших злочинів можна змити тільки великою кров’ю. Але навіщо, королю, підіймати зброю проти тих, кого мучить сумління? Твоя воля скарати нас або помилувати, в своєму таборі, як у темниці, ми ждатимемо кари. Але коли твоя воля стратити нас за образу твоєї величності, то придбаєш ти собі більше слави, коли простиш нам наше запаморочення і тим примусиш нас щоденно конати, спокутуючи гріхи наші перед тобою. Нашою стратою ти збільшиш перемогу, але зменшиш державу. свою, бо багато людей принесеш в дарунок помсті своїй».
Канцлер Лещинський в ім’я короля повідомив, що відповідь послам дана буде назавтра, двоє хай повертаються до війська і звіщають йому королівську милість, а один хай залишиться як запорука покірливості.
Криса зостався без принуки. Зміг нарешті вдовольнити свою чорну душу.
На другий день канцлер продиктував умови козакам: видати Хмельницького, його сина і старшин, віддати гармати, відіслати всіх хлопів до плуга, розірвати спілку з татарами, Зборівські пакти касуються, козакам перебувати в повній залежності від короля, ждучи такого впорядкування козацького війська, яке настановить сейм на потомні часи.
Гладкий сказав, що Хмельницького немає в таборі, та коли король прийме козацтво під свою руку, ствердивши Зборівську угоду, і Помилує всіх старшин, то вони обіцяють піти за татарами, розшукувати Хмельницького і всіх, що збили їх з дороги. Тим часом він має порадитися з козаками.
Коли козацька рада почула умови, які навіки відбирали в них право зватися вільними людьми, Гладкого й Петрашенка мало не змели з помосту, на якому ті стояли.
— Ніколи! Ніколи! — гукало козацтво, — Король забув, що він винен нам волею і життям під Зборовом. Хай підпише Зборівські умови, котрі ми йому написали шаблями, інакше ми не хочемо миритися і краще нехай всі до одного накладемо головами!
Радзівілл з холодним спокоєм однотовував:
«8 липня. Ребеліанти відкинули умови короля. Тоді обстрілювано їх з гармат і багато загинуло.
9 липня. Коли надто часто стріляно з гармат, дві з них розірвалися».
Лицарський Богун разом з Джелалієм і Пушкарем полтавським намірилися не ждати далі видимої смерті, а вириватися з обозу і виводити все військо, Богун зважився вести військо перебоєм. Вимостити греблі через болото, на Пляшівці поставити містки, вдарити на Лянцкоронського, який никав з ватагою по той бік річки, і так здобути волю.
Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки, почали гатити болото. Летіли в багна вози, шатра, кожухи, кунтуші, свитки, міхи, кульбаки, попони, посуд, все, що мали, без чого могли обійтися. Тоді одразу по трьох греблях, виставивши наперед гармати, а позаду частину кінноти, Богун ударив на Лянцкоронського. Ніч і туман сприяли козакам, хоч багато з них через штовханину і поквап загатили ті багна власними тілами. Посполиті спали праведним сном у таборі, ще й на ранок через туман ніхто нічого не зміг помітити, сіли снідати, дивуючись, що на них не нападають пани. Був день апостолів Петра і Павла — Петрівка. Сказав хтось згодом гірко: розговілися на Петрівку, та й навіки заговіли.
Від одного крику сполошився весь табір: «Братці! Вже ні одного полковника немає в таборі! Всі повтікали!»
Наглий страх опанував юрмовшцами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: «Сюди! Сюди!», на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багна, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися ладу, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж.
Страшно бачити безумство одного чоловіка, коли ж шаленство опановує цілі тисячі одразу, то се вже нагадує кінець світу.
На безборонний, покинутий табір налетіла зголодніла шляхта і пожадливо стала хапати все, що попадалося на очі: на рожнах пеклися цілі воли й кабани, на триногах висіли казани з борщем, киселем і козацькою саламахою. В таборі було в достатку хліба й борошна, безліч овець, волів, коней, двадцять вісім гармат дісталося переможцям без перемоги, рушниць і пороху вистачило б на все військо. Жовніри захопили козацькі хоругви, даровані королями Владиславом і Яном Казимиром, гетьманське шатро, де була шкатула з листами від іноземних володарів, дві скрині із золотом, печать Війська Запорозького, соболина кирея. Якийсь шляхтич заколов митрополита корінфського Іосаафа, коли той став з піднятим хрестом на путі в нападників. Королеві принесено оксамитову митру в золотих хрещатих бляхах, Євангеліє в золотім окладі, дві чаші, три киреї, хрест яшмовий, омофор коштовної роботи, патерицю, вилиту з срібла, і освячений меч.
Шляхтичі ганялися за нещасними, які ще не втонули в болоті, хапали і мордували всіх. Нікому не було милості: ні жінкам, ні дітям, ні пораненим і ледве живим.
Так збувався присуд магнатів українських на таємній раді у Вишневецького: зітерти саме ім’я козацьке з лиця землі.
Триста відважних не осоромило козацької слави. Вони засіли на невеличкому острівцеві Журавлисі і билися цілий день. Вони косили шляхтичів з самопалів, коли ж який одчайдух підбирався ближче, то стинали його косами. Не було охочих підставлятися під кулі тих сміливців. Від Потоцького був присланий ротмістр, який гукнув козакам:
— Пан краківський дивується вашій відвазі і, жаліючи таких мужніх вояків, дарує вам життя, коли ви піддастеся.
— Скажи пану краківському, аби він так не думав про козаків! — одповіли йому обложені. — Не обдурите нас обіцянками. Нам життя недороге, а милістю ворогів ми гидуємо! Дивіться, яке нікчемне для козаків добро мирське! Знайте, що воля для козака дорожча над усе!
З сим покидали в воду золото й срібло, яке хто мав, і знов узялися за мушкети.
Потоцький вирядив на них дві ватаги. Сам король прибіг дивитися на се рідкісне видовище. Козаки обнялися, прочитали молитву і кинулися на ворогів. Кожен помер не інакше, як убивши нападників кількох і промовивши слово заохоти до товаришів.