Я, Богдан

Загребельный Павел Архипович

Хлопці мої Демко й Іванець кидали якісь дурні жарти молодечі Мотронці, вона віджартовувалась, а мені здавалося, що дивиться лиш на мене, але не сміє мовити мені бодай слово, і я також розгубив усю свою мужність і мовчав, ніби мені заціпило. Та тут вискочив на ганок Тимко, за ним з виском викотився малий Юрась, я злетів з сідла, одною рукою пригорнув до себе чубату, вже козацьку голову старшого сина, а другою підхопив малого Юрка, а вже й донька Катря йшла до батька, і пані Раїна зродилася мовби нізвідки і розсипалася в своїх шляхетських радощах і захватах, тільки тоді наблизилася й Мотронка, і я впритул побачив її сірі очі під темними бровами, і різонуло мені по серцю страшним болем від давнього — давнього спогаду, ще переяславського, коли такі самі очі з — під таких самих брів дивилися на мене з любов’ю, страхом і надією. Сірі очі під темними бровами. Ганнині

очі.

— Де мати? — поспитав я дітей, не бачачи Ганни. — Що з нею?

Ніхто мені не відповів, та я вже й сам знав, і неземний страх опанував мною.

Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні Боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?

— Ой Богдане, Богданочку, — шепотіла мені Ганна, — як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…

Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця, не відчула затаєного, не даровано їй ясновидіння остаточності — такий великий і непростимий був мій гріх.

— Прости мене, Ганно, — попросив я її, —прости.

— За віщо? Хіба ти винен?

Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумитися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха.

Страшні думки і страшна душа моя, та що я мав удіяти?

Роздав варшавські подарунки домашнім, привіз із Чигирина лікаря шляхетського, попросив священика суботівського помолитися за здоров’я моєї нещасної Ганни, а тоді зачинився в своєму покої на кілька днів, нікого не пускав до себе, не хотів бачити. Почувався старим і самотнім. Людина й народжується для самотності, бо хіба не в прихованості й зачинають її і приводять на світ? А живеш на людях, і вони віддячують тобі хіба тим, що приходять на твій похорон. І вже тоді знов здобуваєш свою самотність навіки.

Удень час знищується непомітно, він загублюється між клопотами і дріб’язком, а вночі, коли нікого й нічого довкола, коли ти сам, — час тече, мов ріка, він оточує тебе темним морем самотини, яке плине в безвість з невтримною повільністю і вперто несе тебе з собою.

Куди я пливу, й куди пливемо всі ми? Чи тільки до смерті, чи ще до якогось незнаного берега, де чекає нас утішання?

Не помагало мені тоді ніщо. Ні люлька, ні горілка, ні бандура старенька. Блукав я по світлиці, товкся, мов домовик, до вікон боявся й підійти, щоб не бачити Божого світу, вспокоювало мене хіба що тепле старе дерево дверей. М’яке на вигляд і тепле. Як старий чоловік. Я підтягнув лавку до дверей, сів під ними, обіперся спиною, відчував заспокійливу старість і сухість дерева, а важкі руки мої спочивали на легенькій вербовій бандурі. Так і життя видавалося мовби лагіднішим і не мало кінця.

Ой у нашій у славній Україні Бували колись престрашні злигодні, бездольні години…

Чи я складав і співав своє, чи виспівував уже чуте колись про славну перемогу Наливайкову над гетьманом коронним Жолкевським при Чигирині? Тоді я ще був немовлям, лежав у колисці, почепленій ось до такого темного дерев’яного сволока, і, може, самий вигляд дерева діяв на мене, малого, так само заспокійливо, як тепер на старого й тяжко досвідченого.

Бували й мори, Й військові чвари, Ніхто ж українців не рятував, Ніхто за них Богові молитов не посилав, Тільки Бог святий наших не забував, На великі зусилля, на одповідця держав!

Ох, у кожного свій Бог і надії свої! Коли Миколай Потоцький втопив у крові останнє повстання Остряниці, то теж посилався на ласку Божу, пишучи в Варшаву: «За ласкою Божою і за щастям королівським поводилося нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їхні міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубували, але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого — третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!»

То не хмари по небу громом светим вигримляють, То не святих вони до Бога проводжають, — То ляхи у бубни ударяють, У свистілки та в труби вигравають, Усе військо своє докупи в громаду скликають, Щоб ішли всі до громади на послуханнє, Слухати гетьмана Жолкевського одповіданнє. А послухавши, коней сідлали, Через Білу — річку 24 перехід великий мали, А перейшовши, обгороди да шанці робили, Ув укріп гармати становили. А поперед гармати три хрести вколотили. А що перший хрест, то Сомко висить, Сомко висить, барзо голосить. А що другий хрест, то Богун висить, Богун висить, шаблюкою лопотить. А що третій хрест, то порожній стоїть, Усіх інших козаків до себе піджидає, Козаків піджидає, козаків оглядає. Хто первий підійде, того гармата уб’є, Хто другий добіжить, того самопал цапне, Хто третій підлетить, той хреститься буде, Хреститься буде й молитися стане, Що хрест з осоки — то його надбаннє…

²⁴Тут: Тясьмин.

Може, то діда моєї нещасної Ганни розіпнуто на одному з хрестів гетьмана Жолкевського, а на другому діда мого побратима Богуна, якому не помогло й взяте від Господа Бога ім’я. Проти трьох хрестів Жолкевського Наливайко виставив тоді три хоругви козацькі червоні хрещаті з написом: «Мир християнству, а на зачинщика Бог і його хрест!» Як співалося: «У кого хрест, на того й хрест!»

Отеє ж і пішли наші на чотири поля, Що на чотири поля, а на п’яте на подоллє. Ляхів на всі сторони, по всі хрестах колотили, Ляхи опрощення просили, да не допросились: Не таковські козаки, щоб опрощення дали! Не таковські й ляхи, щоб напасть забули! Буде й нашим лихо, як зозуля кувала, Що вона кувала, проміж святих чувала, Що вона кувала, тому й бути — стати. Як стануть біси правих і неправих єднати, Душі забирати, у пекло докупи складати, Од того й сього, од іншого чоло, Боже нам поможи!

Струни гриміли, співалося само собою, мовби то й не я вже, а доля наша співала, я ж мав почуватися ще самотнішим і безраднішим з своїми клопотами невтоленними і горем близьким, що було ось тут поруч і стояло невідступно і вже шуміло страшною косою, яка стинає все найдорожче і найпрекрасніше.

Холод самотній такий, що не зігрієшся на всіх вогнях світу. Може, й зблиснув би мені збавчий вогонь з сірих очей, та, бач, як мстиво поєднала доля очі Ганнині й очі Мотрончині.

Я відсунувся трохи од дверей, бо щось мені наче муляло в спину. Тільки відсунувшись, почув якийсь звук сторонній, настирливий позаду. Цвіркун у шпарці заворушився чи старе дерево потріскує, всихаючи далі, хоч де вже йому всихати? Не хотілося прислухатися, нічого не хотілося, але звук був настирливий, хоч і кволий, я наставив вухо і тепер виразно почув, ніби хтось шкрябає в двері з того боку. «Хто там? — промурчав я. — Чого треба? Нікого не хочу бачити!» Але воно шкрябало далі, мов Дух Святий або домовик. Тоді я відкинув лавку і смикнув до себе двері. Випустив бандуру з рук, відхитнувся. Кров уся з мене впала кудись униз, провалилася крізь мене. Не міг ні ворухнутися, ні дихнути.