Я, Богдан
Шрифт:
Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.
У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, пагіами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.
Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи,
Згодом, коли Гієроним Радзієвський, ставши вже й підканцлером коронним, посвариться з королем і втече до Швеції, його зрівнюватимуть зі мною. Мовляв, пан радзієвський не був зрадником отчизни, він зрадив тільки королю і мстився йому так, як Хмельницький мстився польським панам. Та з ким тоді не стануть мене зрівнювати! Шкода говорити!
Вийшло так, що ми наближалися до Варшави водночас з новою Королевою., Королева припливла до Гданська ще пізньої осені, король хотів урочисто зустріти її ще в приморськім городі, але подагра і каміння в нирках так мучили його всю осінь і зиму, що не зміг він ворухнутися з місця, і вирішено врешті, щоб королева прибула до столиці в супроводі канцлера литовського Радзівілла і свого почту. Цілу зиму їхала королева до Варшави з тривалими перепочинками і пригодами, іноді кумедними. Французькі жінки мали звичай вживати чорних єдвабних масок і вельонів на лице, і простацтво польське, бачачи таке диво, вважало тих жінок чорними ефіопами, а якась шляхтянка, підпивши гаразд взялася навіть стягати Маску в одної дами з фрауциммеру королеви.
Королева їхала польським бездоріжжям, через луки, покриті снігом, через греблі, через замерзлі озера й ріки, її супроводжували мовчазними (бо без музики) лиховісними танцями хлопи, і вона слізьми зрощувала ту свою нещасну їзду.
Канцлер Оссолінський повітав нову королеву словами: «Корона польська оточить новим блиском сяйливий рід твій, в якім дрижить остання крапля Палеологів, з твердою надією, при помочі Божій, відзискання давнього їхнього могуття».
Зате схорований король був далекий од високомовства і тільки гмикнув, забачивши свою французьку обраницю: «Ото та красунечка, про яку стільки оповідали мені чудес?»
Для нас же та дорога не видалася занадто обтяжливою й невигідною, хоч і були всі ми у віці підошлім, двигала ж бо нами надія на щось краще, на милості королівські. Старшини позирали на мене косо і трохи зверхньо, мовляв, як це затесався між них простий сотник, хай і колишній писар військовий, я ж потішався в душі над їхньою пихою дурною, відаючи те, чого вони не відали, втаємничений у справи, яких не вдалося до часу розкрити ще нікому в королівстві.
Ще ми були в дорозі, як стріла нас вість про весільні обряди короля у Варшаві і смерть великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського в його садибі родовій у Бродах. Два місяці тому пошлюбив гетьман молоду (56–літній шістнадцятилітню!) красуню, сестру воєводи познанського Софію Опалінську, і ось цей химерний союз обтяженого віком і надмірною плоттю старигана і дивної молодої жінки увінчався такою жаданою для мого народу смертю. Ще встиг Конецпольський узимку виставити королю свій «дискурс» — план війни з Кримом, якою сподівався запобігти небезпечному союзу козаків з ордою. Мовляв, козаки вже давно пробують вести перемови з Кримом, і тільки чи від звичайного свого недовір’я до християн, чи з особливої опіки Божої над Річчю Посполитою союз той досі не прийшов був до здійснення. Старий погромця наших вольностей, хоч і запізно, але все ж винюхав те, що діялося вже давно і могло колисіндати овоч. До хана; іщас вався вже Павлюк, тоді зверталися до нього Гуня і Острянин. Диво брало, як досі не могли заприязнитись і поєднатися такі дві неймовірні сили, як козацька й татарська. Сама доля штовхала ці два народи навстріч один одному, хоч попервах та сама доля жорстоко й несправедливо розділила їх, поставила один проти одного, наділивши один народ землею такою багатою, що рвала очі своїм достатком усім близьким і далеким, а другий замкнувши на тісному обширі землі ялової, сухої, кам’янистої й немилостивої до людини.
Дискурс Конецпольського прийшовся якраз усмак королю, який, попри свою хворобливість, всіма змислами своїми уперто був націлений на війну. Будь — де, будь з ким, будь — коли, аби тільки війна. Любив повторювати, що до війни тягне його власний фатум, і сенату з сеймом доводилося витрачати неабиякі зусилля, щоб утримати Владислава од того фатуму.
Європу майже тридцять літ роздирала війна, найбільші держави вгрузли в неї безнадійно, пустошили одна одну, і не видно було кінця. Тільки Річ Посцолита ось уже біля десяти років виглядала єдиним острівцем спокою й тиші серед того пекельного моря вогню й смерті, шляхта тішилася золотим спокоєм, ніхто не заважав їй давити свого хлопа, і коли вона й згодна була воювати, то тільки в своїй землі, і не з чужим ворогом, а з своїм власним, з своєвільним і ворохобним плебсом, як зволили висловлюватися пани сенатори й сеймові посли.
Але ось Владиславу війна сама йшла до рук, і то з кількох боків одразу. Перше: його власна хіть, друге: походження королеви Людвіки — Марії з роду Палеологів, які володіли колись Царгородом, отож його намір завоювати столицю падишахів освячувався генеалогією; третє — дискурс гетьмана Конецпольського; четверте — пророкування королівських математиків Тітуса Лівія Буратіні й Криштофа Мерожевеисого які об’явили, що констеляція зірок, безперечно, вказує нате, що король Владислав мав здолати величезну темну силу; і, нарешті, п’яте — звабливі виспіви венеціанського посла Джованні Тьєполо, який прибув на королівське весілля ще торішньої зими, і, хоч Владислав почувався так зле, що навіть відкладав з тижня на тиждень прибуття до Варшави нової королеви, венеціанець все ж пробився до короля, скориставшись з давньої їхньої приязні, яка почалася ще двадцять років тому, коли Владислав подорожував по Європі. У Венеції Джованні Тьєполо був приставлений до польського принца комісаром купецької республіки, вмів показати всі приваби цариці Адріатики і відтоді заволодів податливим серцем майбутнього польського владці.
Тьєполо привіз наказ Ради десятьох повести пертрактації з польським королем, чи не зміг би той помогти Венеції, оголосивши війну туркам. Посол обіцяв вісімсот тисяч талярів, привіз листи папи Климента і великого князя Етрурії, у яких всіляко вихваляно військові таланти Владислава, і це так подіяло на короля, що він, не зважаючи: на всі наводки тяжкі й небажані, без; відома сенату й сейму, не пробуючи випросити в канцлерів великої печаті коронної і печаті Великого князівства Литовського, приватно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів і звелів вербувати німецьких найманців. Власних грошей у короля не було, Тьєполо теж тільки обіцяв щедро, а розв’язувати гаман Венеція не квапилася, тому Владислав попросив королеву вкласти в задуману справу власні гроші, і та не змогла відмовити й видала двісті тисяч. Щоб показати свою велику досвідченість у мистегцтві Марса, корош навіть облишив свої улюблені лови, щодня одвідував арсенал, перевіряв гармати, муштрував піхоту, перед королівським палацом було розбито військові намети, війна була у всіх на устах.
Гетьман Конецпольський лежав у своїх Бродах ще не похований, а вже нас, щойно ми прибули до Варшави і ще не встигли як слід улаштуватися в Уяздові, поблизу від королівського палацу, мерщій покликано до Владислава. Покликано уночі, потаємно, як ми й прибули до столиці, і не в зали для аудієнцій, а в приватні покої короля, скупо освітлені лиш кількома свічками, майже без обстави, позатишні й порожні. В покої, куди спроваджено нас, застали ми кількох панів сенаторів, однак без канцлера коронного Оссолінського, всі віталися, мов рівні, ніби панове — браття, одразу запанували невимушеність і, казати б, розмилованість, яка виникає від грубуватої чоловічої одвертості, надто коли збирається стільки людей влади неабиякої та ще й довкола все пахне владою найвищою.
У короля був напад подагри, тож внесено його в кріслі, руку до цілування давав він утомлено й з нехіттю, але поглвд йому загорівся, щойно почав Владислав мову про те, заради чого усіх нас зібрано.
Не доручав тої мови нікому з наближених, говорив сам, виказував подиву гідну обізнаність з справами козацькими, аж панове Барабаш та Караїмович знетямлено зиркали один на одного, сказав, що відомо йому про тривалу війну на морі (тут Барабаш аж виставив наперед своє опасисте черево, мовби хотів заперечити королеві, але ж. не смів, тому тільки засопів ображено), але він тепер бачить, що людей тих, які діяли всупереч настановам сеймовим (і, може, королівським), не слід ні карати, ні засуджувати, бо й усе королівство вимушене буде піти війною на султана, щоб попередити напад. В цій війні велику запомогу коронному війську мають дати козаки. Козаки, які найближче дотикаються до турецької сили, відчувати мають сю загрозу найперші, тож найперші мають і вийти на море, але не потаємно, і без дозволу, і в. незначному числі, як бувало досі, а силою великою і гаразд спрямованою. У великій війні на морі жде їх не сама тільки здобич і слава, а й милості для козацтва і для народу всього руського повернуті будуть. Мовлячи формалітер по — руськи: через шаблі ваші вольності одзискуйте.