Я, Богдан
Шрифт:
Нечай дав своїх людей, а сам на море не пішов. Так повелося й далі. Він був мовби володарем Бучок і за це брав данину з морських виправ, з усього здобичництва, з ватажками жити мирно не вмів і не хотів, не заважав їм збиратися в себе перед виправами на море, не затримував, коли по виправах розскакувалися вони хто куди: Богун до козаків донських, Ганжа — в «дикі корогви» молодого Конецпольського, Кривоніс до купецьких валок, з якими перемірював Україну, добираючись аж до Варшави й до Кракова, возячи туди то просо, то хміль, і ніхто ще тоді й у гадці не мав, якого пива наварить цей чоловік для шляхти з свого хмелю!
Тепер усі зібралися на Бучках на мій поклик, і Нечай мовби зрівнявся з усіма, хоч і далі зоставався володарем цього прихистку і всіх припасів, що там були наготовлені хоч і на кілька тисяч чоловік.
Я приїхав до них такий самий, як вони всі, але
Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучи на діло велике, бо й сам посірієш!
— Приймаєш мене, Нечаю? — спитав я. — Бо вже не маю тепер куди повертатися.
— Приймаємо, пане Хмельницький, — поважно мовив господар наш. — Та й як тебе не прийняти, як прибув у лічбі чи й не більшій за Мою.
— То зроби свою лічбу більшою. Дай знак, хай збирається твоє товариство, може, й на Січ теж дай знак, бо ховатися тепер не будемо.
Ще не ставши гетьманом, я вже був ним, серед болісного барахтання в трясовині безвілля, серед неймовірного. сум’яття, глушини зумів піднести свій поклик, поставити його, як стовп вогненний, до самого неба, щоб усі побачили і здригнулися — одні від страху, другі від усвідомлення власної сили.
Хто підняв мене над народом? Бог? Король? Випадок? Горе? І чому мене? Може, мої давні товариші перевищували мене здібностями й палом душевним, але всі вони були мертві, а мені дано вижити серед пекельних мук, в самотності, яка або ж знищує людину, або підносить дух її на вершини. Коли чоловік потрапляє в натовпи і ховається в них, він розчиняється й знищується в анонімності, в безликості, обшмуглюється, як камінь у потоці. Хто стоїть осторонь, на того сиплються найдошкульніші удари, і коли він не зламається, тоді стає мовби символом віри. Треба, щоб у тобі бачили порятунок, шукали його. Тоді за тобою йтимуть і за тебе боятимуться більше, ніж за самих себе. Це вище, ніж любов. Тебе оберігатимуть, як власні надії.
Може, й з’явився я тої зими на Бучках як велика надія всіх цих упосліджених, вигнаних з дому і з рідного краю, але не зломлених людей, і тому вони слухали мене так прихильно, хоч не казав я їм нічого нового, чого б вони досі не знали.
— Погляньте на мене, — казав я їм, — я старий і змучений, все життя моє пішло на служіння Війську Запорозькому й королеві, сподівався я, що на старість матиму спокій, а мене переслідують, як і всіх вас, як народ наш безталанний. Жону мою звели зі світу, сина малого варварськи побито, мене осоромлено, майно відібрано, з рідного обійстя вигнано, і немає для мене іншої ласки й нагороди за пролиту за Річ Посполиту кров і за муки всього життя мого, як тільки смерть під сокирою ката. До вас приношу свою душу й тіло, панове — браття, прихистіть і захистіть свого старого товариша, захистіть і самих себе від загроз, які над вами нависають.
— Приймаємо тебе, Хмельницький, хлібом — сіллю й щирим серцем! — прокричали тоді мені.
— Хто ви й що ви, і скільки терпіння покладено на вас, лицарі—браття, — казав я їм. — Вольності ваші понищені, ґрунти відняті, вільних лицарів обернено на хлопів, яких женуть на панщину, примушують бути конюхами, свинопасами, цсарями й попихачами в панів. Реєстрових зменшено, до шести тисяч, та й у тих життя гірше рабського, на Січ нікого не пускають, а кою ловлять коло Кодака або в степу шляхетські під’їзди, то вбивають без суду.
Саму Січ стережуть жовніри, ніби це розбійницьке Кубло, а не пристанище вільних захисників землі рідної. Козацьке життя ставиться ні на що, за найменші провини стинають голови, вішають, в живих людей забивають палі, наче в землю святу. Відбираючи майно наше й життя, топчуть і єдине, що залишається у нас: душу нашу і віру. Гнуть до унії, розоряють церкви наші, чинять наругу над святинями. Чи ж можна терпіти далі? Треба взятися за шаблі й відвоювати свою землю і свої вольності, щоб на землю нашу не ступала панська нога так само, як ніколи вона не ступала на цей острів дніпровський. Знаю гаразд, що самою, шаблею не допнеш панського війська, надто воно навчене і мужність має високу, самопалами теж проти армати не вдієш багато, козацьку ж армату відібрали панські комісари й засіли з нею по замках і не спускають з нас пильного свого ока. Та можемо виставити зброю, якої ще не знав ніхто й ніколи. Довго думав я над цим і бачу, що зброєю такою може стати поміч сусідів наших найближчих, з якими ворогуємо ось уже двісті літ, а то й більше, а з якими ліпше було б подружити для загальної користі. Мовлю про татар. Правда, вони бусурмани й негоже брати їх спільниками в боротьбі проти християн, та коли ті християни гірші за нечестивих, то що ж діяти? Татари вже давно б напали на Річ Посполиту за те, що король їм не платить чотири роки данини, то лиш ми їх стримуємо. Тепер ще розгнівані вони за недавні походи проти їхніх мирних становищ Конецпольського й Вишневецкого. Ще більше стривожаться й погніваються вони, довідавшись, що король задумав велику війну проти їхніх покровителів турецьких, отож і проти них самих, а в ту війну хотів найперше послати нас, козаків. В мене є королівські привілеї на готування чайок для сеї війни, дано нам королівську корогву і булаву, і хотіли мене наставити гетьманом для морського походу. І ось поки сей лист у нас в руках, то виберемо послів до хана об’явити йому, що замишляє король, і порадити, щоб пособив нам, коли не хоче нашої шарпанини.
— А що, пане Хмельницький, — загукали козаки, — коли хочеш послужити всім нам, то й ми послужимо тобі радою, послухом і кров’ю! Вже як і сам король наставляв тебе гетьманом, то на те Божа воля, і хай буде вона й людською! Зібратися хочемо з Січчю та й прокричимо тебе гетьманом нашим!
— Скликайте запорожців, — сказав я їм, — кличте всіх з лугів, річок і степів, а тоді станемо думати свою думу.
Сам дав синові своєму Тимкові сотню козаків чигиринських і відіслав його з полоненим татарчуком до батька його, перекопського мурзи Тугай — бея. Передав мурзі щедрі дарунки козацькі й звелів Тимкові, щоб сказав про те, що козаки, мовляв, хочуть дружби.
Самійло записав згодом у своїм діаріуші мої мови в такий спосіб: «Надто в містах і селах українських аби люди будь — якого чину не мали в будинках своїх ніяких сходин і бесід, а також аби не стояли вкупі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці чи на ринках та торгах і нічого поміж себе не обговорювали. А понад те вони, поляки, ще й унію намагалися увести й міцно утвердити в православний народ, тобто знищити благочестя і таким чином усилувати народ. Подивіться — но, вільні навколишніх всяких племен і мов народи, яку тоді зробив був наругу понад Боже і природне право вільному шляхетному, сарматійському, козако — руському, здавна відвагою й мужніми ратоборськими ділами не лише у своїй Європі, але й у далеких азіатських країнах прославленому народові інший, теж сарматійський, народ польський, що завжди був братом цимбрам, скіфам і козакам. Дійшло, бачте, до того, що й вуста, дані Богом до розмови людської, наказали взяти на замок. Але що всемогутня і недовідома воля Божа має створити в людському роді, того не може ні запобігти, ні заборонити ніякий природний або через науку набутий людський досвід. Отож, хоча й затулили тоді поляки вуста українцям, щоб вони не говорили нічого поміж себе, але завдяки тому найшвидше відчинили двері гнівові, що ховався в їхніх серцях».
Він прочитав мені се, прибувши на Бучки з Січі, і я зауважив йому, що має письмо занадто штуцерне і обтяжене латинською премудрістю, якої ми з ним колись набиралися в отців єзуїтів у Львові.
— А написав би ти так, як ото в промові Івана Мелешка 31 , — колись було зауважив я Самійлові: — «Правду казати, не так винен король, як його раднії баламута, що сидять біля його та крутять. Багато тут є таких, що хоч і наша кость, та собачим м’ясом обросла й воня; вони — то нас ведуть, Річ Посполиту гублять. А коли б такого чорта та в морду!» Тепер сідай, — мовив я Самійлові, — та будемо складати листи на Україну до панства вельможного, щоб заморочити йому голову, поки зберемо свою силу. Однак тут уже забудь латинську науку і давай укладати, щоб вийшло мовби й по — хлопськи, без високих кондицій, уклінно, а може й плачливо часом. Хто ж сьогодні плаче, то взавтра посміється.
31«Промова Івана Мелешка» — українсько — білоруський памфлет кінця XVI ст., складений у формі промови, яку буцімто виголосив у 1589 р. на сеймі при королеві Зигмунду III каштелян мозирський Іван Мелешко. Насправді такого каштеляна не було. Постать вигадана.