Я, Богдан
Шрифт:
Ще перед цим уклав я листа до Мотронки, хоч і знов не міг його відіслати, а тільки тримав його в своїм серці, мучився тими словами, але мука та була солодка, і, може, заради неї і складав я листи до своєї любові.
«Світе мій ясний, цвіте яскравий, Мотрононько найвродливіша і найкоханіша, душі і серця мого втіхо, чарівниця всемогутня!
У чарівниць волосся до п’ят, вони загортаються в нього, мов у киреї, і хто попаде в ті сіті, вже не виплутається до смерті. Дух твого волосся живе в мені, каламутить розум, паморочить душу.
Ми їхали вдень і вночі, перед нами була безвість, а за нею — вороття назад у помсті,
Мотрононько!
Бачу твої сльози, і придавлене серце моє скажене бунтується, і оглухлий світ валиться в грузи. Зозулі не лічать тобі років, простір мовчить, ти не подаєш голосу.
Я — найнещасливіший з усіх смертних.
Страшно подумати, де тебе зоставив.
Снишся мені, привиджуєшся, стоїш невідступно — як заступниця і як гріх втілений.
Личко твоє, мов далека зоря, зігріває мені серце.
Де ти?»
Я звертався до Мотронки, як до Бога, — лише думкою, молитвою, покликом і запитаннями, які зостаються без відповіді. Вона була для мене мовби й не на землі, а на небі. Та земля все ж існувала, а на ній — повно нечисті й панства, і до нього я мав послати листи, може й лукаві часом, щоб приховати свої справжні наміри.
Найперше написав я панові Барабашу. «Так як ваша милість, — писав я, — потрібні й корисні українському народові привілеї ховав і беріг у себе під жінчиними плахтами ради власних вигод і користі, то за це Військо Запорозьке чинить вас гідним полковникувати не над людьми, а над овечками або свиньми. А я при сім прошу у вашої милості пробачення, в чім не вгодив вам в убогім домі своїм у Чигирині на празник святителя Николая, а також в тім, що поїхав на Запоріжжя без відома і дозволу вашого і тепер з допомогою цього привілею сподіваюся зробити для гинучої України щось краще». Самійло для більшого глуму приписав з Євангелія: «Fuit autem Baraba latro». («Був же Барабаш розбійник»).
Коли з Барабаша і сам Бог святий велів поглумитися, то козацького комісара Шемберка треба було поводити за довгого носа, вдаючи смирну овечку, отож я писав йому в Трахтемирів, що втік на Запоріжжя не для ребелії й зловмисництва, а лиш тому, що Чаплинський зловмисно посягав на життя моє і що козаки із Запоріжжя хочуть послати до Варшави депутацію, щоб випросити королівських привілеїв для захисту від самоуправства старост і їхніх при хвоснів. Ще просив я комісара захистити мій бідний дам і моїх слуг у Чигирині до мого повернення з Січі.
Коронному гетьманові Потоцькому, ні словом не згадуючи про його жорстокість до мене, писав я також лиш про свою образу й кривду: «Я сподівався доживати віку спокійно й щасливо, обсипаний благодіяннями короля і Речі Посполитої, як зненацька явився ворог мого щастя — Чаплинський, литовський підкидьок, польський п’яниця, український розбишака, який, перебуваючи вісім літ на дозорстві у пана Конецпольського, многих братій наших погубив брехливими доносами, який, зустрівши де — небудь священика, не лишав його без того, щоб не вирвати волосся з бороди і добрим порядком не полічити ребер києм або обухом».
Гетьмана я так само запевняв, що нічого не хочу робити, як тільки послати депутацію до Варшави.
Написав я ще й Конецпольському, ні слова не мовлячи про його власну безчесність, тільки картаючи всіляко Чаплинського, про якого, коли б коронний хорунжий знав усе, як він оббирав навіть свого власного пана, то не захотів би його мати не те що дозорцем, а навіть грубником або кучером.
Листи мої розминулися з листами, які розіслав коронний гетьман по всіх усюдах, наказуючи впіймати ребеліанта Хмельницького. На Січі тоді стояла залога Черкаського полку з п’ятисот реєстровиків і трьохсот кварцяних жовнірів. Полковник Вадовський, отримавши веління Потоцького впіймати мене, вийшов з Січі, щоб знайти мій прихисток. Я послав йому навстріч Кривоноса з Клишею. Самійло, щоправда, знаючи норов тих, хто стояв залогою на Січі, відраджував це робити, та я не пристав на його раду. «Там наші козаки, — сказав я, — а козаків проти свого народу уживати — однаково що вовком орати!»
Кривоніс і Клиша, одягнені реєстровиками, легко проникли в Черкаський полк, стали говорити козакам: «Куди ви йдете і кого шукаєте? Хмельницький і ми Не станемо піднімати шаблі на єдиновірних і єдинокровних товаришів наших. Коли йдете з ляхами на благочестиву віру, то за це дасте одвіт Господу всемогутньому».
Реєстровики побили жовнірів і поєдналися з запорожцями. Січ стала вільною, кошовий розіслав вісті повсюди, скликаючи з зимовників своє козацтво для важливої й вельми пильної справи, слідом за козаками стали збігатися з берегів Дніпра, Самари, Бугу, Конки лугарі, степовики, заволоки, сіроми й нетяги, тіюду назбиралося біля двох тисяч, однак на Бучках і далі нас було лиш кілька сотень, бо Нечай не хотів виказувати свого притулку.
Потоцький, довідавшись про мою втечу з Чигирина, звелів полковникові канівському, щоб той з полковниками чигиринським і переяславським, не зволікаючи, йшов на Запоріжжя і погромив «того бунтівника, впень стинаючи всіх учасників ребелії».
Не обминув коронний гетьман своєю панською ласкою і тих, хто був коло мене. Писав усім, хто при Хмельницькім пробуває, аби з тої своєвольної купи розійшлися, а самого Хмельницького видали — інакше майно їхнє на. волості буде пограблене, сім’ї побщі, і він, коронний гетьман, з військом кварцяним доти не вийде з України, доки йому Хмельницького не видадуть і козаки не підкоряться. Підпис був звичний: «Миколай Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барсышй, ніжинський etc, etc староста».
Кому писав? Не були це погромлені й упокорені сеймовою ординацією та кварцяним військом реєстровики, які, маючи перед очима жовніра, сиділи кожен так покірно, що й вовк, упавши в яму, не сидить покірніше. Зібралися тут справді вільні люди, люди своєї волі, які кпили з усіх сил земних і небесних, не те що гетьманів його королівської мосці.
— Який, кажеш, гетьман? Великий чи маловеликий?
— Малодобрий 32 .
— Сюди б його й за того не взяли, що коням свистить, як воду з себе пускають!
32Так тоді називано ката.