Я, Богдан
Шрифт:
Хтось із сотників устиг стримати козаків, та, видати, до того Чечеля долинули перемовляння на валу, він глянув пильніше на дивно погорблену землю, мерщій підсмикнув свої плюдри і, заходячись у мовчазному крикові, помчав до переправи.
Там зчинився дикий тумулт 55 , військо стало мерщій завертати назад, клятий той реєстровець зіпсував нам увесь празник, засідку нашу викрито дочасно, і я мав тільки дивитися, як пташки виприсають з перевісів, розіпнутих для них у степових пущах.
55Тут: паніка.
Для мушкетового вогню вони були
Недолугий регіментар, старостка ніжинський Стефан Потоцький ще й зривався до приступу під козацький табір, але розважливий Щемберк утримав його від явної смерті, продовживши йому ще на два тижні нікчемне життя. Шемберк мерщій звелів вертатися всім на правий берег і там ошанцювався: збив вози чотирикутником, повів поперед себе На верству довкола вал, поставив на ньому гармати і примусив робити укріплення в таборі.
Коли стемніло, ми теж переправилися на правий берег, до ранку оточили польський табір шанцем, підвели гармати й гаківниці, але вранці тяжка панцирна кіннота шляхетська вдарила на наш передній шанець і вибила звідти козаків. Це був полк Нечая, не звичний до таких штурмів, тож я велів їм одступити до лісу, а тим часом полк Вешняка вдарив на кінну їзду з крила і загнав її назад до польського табору.
Потоцький і Шемберк мали вже побачити, що впіймалися самі, хоч і вирушили на лови Хмельницького. Наші шанці проходили попід лісом, який щоразу давав козакам притулок і захист, до того ж вивели ми їх вище, ніж шляхта свої, і тепер могли бачити у ворожому таборі навіть собаку пана Шемберка. Позаду польського табору була заболочена річечка Зелена — не відступиш і не втечеш. Вийшло, що невдалі регіментарі самі себе замкнули в цьому просторі і тепер мали покірливо ждати, коли ж козацтво потрощить їх дощенту. Тим часом не мали нічого іншого, як зміцнювати свій табір. Рили землю цілий день і цілу ніч, мали між собою чи не половину реєстрових з нашого люду, тож було кому копати й сипати, і коли наступного дня нечаївці спробували ввірватися — до шляхетського табору, то не пробилися й до передніх шанців, — так багато встигли за ніч наші супротивники.
Вони вибудували укріплення свої довгастим колом, розімкненим на південь до наших окопів. Цей вихід захищено серпастими шанцями, внутрішнім боком своїм оберненими до поля. Всіх тих шанців було шість, по три з кожного боку виїзних воріт. Вони йшли рівнобіжно, творячи чотири ряди укріплень, окрім того, було ще шість шанців, обернених відкритими дугами до середини табору, вони творили мовби вулицю, що йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за одним банкетами. Один шанець з колодязем у кінці вулиці замикав ворота. Могло видатися, що укріплення неприступне і його тяжке колесо розчавить будь — яку силу. Мабуть, Шемберк доволі слушно розмірковував собі, що я притьма кинуся здобувати табір, і гарячі голови справді штовхали мене на це, та я не рвався до шляхетських шанців. Збирав раду, питав: хто хоче перший порватися, кому кортить? Жоден з моїх полковників і сотників не хотів першим мовити, бо, як люди прості, а хитрі, боялися вискочити з дурощами, які викличуть сміх, і на все життя тоді отримаєш знущальне прізвисько. А чи ж я сам, досвідчений воїн, старий чоловік, міг допустити, щоб мене, переміг жовтодзьобик Потоцький, посланий своїм батьком здобувати слави на смертях наших? Я казав спокійно: «Хай пани телесуються».
З шляхетського обозу палили гармати, але ядра майже не долітали до наших шанців, і за кілька днів убито тільки одну шкапу, яка паслася на полі між нашими таборами. Регіментарі, не знаючи моєї сили, не зважувалися виходити в поле, не випускали й драгунів, що були, власне, нашими людьми, тільки перевдягненими в німецькі строї. Але жменька панцирної їзди, яку мали при собі, щодня вилітала проти нас і в страшній тупотняві рвалася то на один, то на другий козацький шанець. Це було видовисько знакомите. Важкі коні, прикриті латами, на них схожі на дияволів верпщики з крилами над плечима, так що й татарський аркан супроти них безсилий, і всі в сталевих панцирах непробивних, а поверх панцирів у кожного — білі смертні сорочки. Мчать — і ніяка сила не може їх зупинити. Я казав козакам: «Пустіть їх, розступіться! Це сама смерть і вікторія. Розступайтесь і вклоняйтесь цій великій мужності народу лицарського!»
І козаки розбігалися увсебіч, кіннота проскакувала в порожнечі, нічого не здобувши, тяжко повертала назад, щоб наступного дня знов скакати на козацький табір і знов вдарятися в порожнечу.
Іноді охочі з козаків залягали на полі у викопаних долках, затаювалися там, лоскотали шляхетських коней списами в підчерев’я, а к°ли вершник летів разом з конем на землю, то лоскотали й вершника, хоч і знали, що за таке молодецтво колись розтопче їх. сталева лава гусарська.
Такі смертні іграшки тривали день, і два, й тиждень. Чи можна збожеволіти від видовища крові? Не божеволіють навіть ті, хто її розливає. На жаль, не божеволіють. Щодня перед нашими очима вмирали люди, і то найліпші, бо ж умирали добровільно, попереду нас не ждало нічого, крім смертей ще більших, та водночас ще ніколи не закипало життя, як тепер.
Вже пролинула перша весняна гроза над простором, і перший грім ударив над пагорбами й падолами, етеп здіймався до сонця буйними травами, повнився пташиним співом і клекотом, кажани літали в темряві безшелесні, як душі грішників, черепахи великі, як ночви, грілися на піщаних горбах коло боліт, гади, прокинувшись од зимової сплячки, шелестіли в травах, заповзали в намети, грілися під теплими козацькими боками, лелеки летіли на Україну й перепочивали в зелених нетрях довкола нас, з спокійною цікавістю приглядаючись до людського румовища, а ми сміялися й кричали до них, як діти малі:
«Лелеко, лелеко, до осені далеко!» Вовки й лисиці збігалися з усього степу, чуючи дух крові, але не відважувалися наближатися до Жовтих Вод, налякані кипінням нічних кострищ в обох таборах, надто в козацькому, де я звелів кожному палити по п’ять вогнищ одразу, щоб налякати ще більше Потоцького й Шемберка.
Я знав, що вони чекають помочі від головного війська, тому щодня слав гінців до Тугай — бея, щоб підійшов із своєю ордою, яка самим виглядом своїм змусила б шляхту капітулювати. Не битися — лиш налякати, і вже й цього задосить. Однак хитрий мурза десь ховався по далеких балках розлогих, послав мені якусь сотню вершників, більше не давав, вичікував, вистежував, остерігався прогадати і завчасу приєднатися Не до того, хто переможе. Власне, я сам гаразд відав, що не мені загрібати жар чужими руками, що ніхто не здобуде нам волі, ніхто не подолає ворогів. Знав я й те, що Дніпром пливуть у байдаках реєстрові, які вийдуть на берег біля Кодака і підуть у степ. шукати кварцяне військо.
Ворога найзручніше бити поодинці. Тому, замкнувши в пастку Потоцького й Шемберка, я послав уздовж Дніпра кінноту Ганжі, яка мала зустріти реєстровиків і схилити їх на наш бік хоч би як це було важко. Мало хто знав про цей мій намір навіть у моєму таборі. Потоцький і Шемберк і в гадці не мали, тому спокійно сиділи за своїми редутами, ждучи підпомоги, і знову ж таки й не для себе, а щоб без зброї, самими лиш батогами поскоромнити оте, як казали вони, «українське гультяйство», що зібралося в цих степах.