Я, Богдан
Шрифт:
— Палаців не маємо, — похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого «палацика» порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою?
— Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою.
— І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу.
— Ще б і в дьогті, — ущипливо додала пані Раїна.
— Може, й у дьогті для здоров’я.
— Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль.
— Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про
Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку.
Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани — для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою — подбав мій осавул і про це.
Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально — жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності.
А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою.
Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами.
Матрегна…
Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі — виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка.
Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють — і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди.
Світ для нас не існував більше.
В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!
Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе «ні! ні!» тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім.
Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладания. Мав тепер жінку — і в ній усе.
Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошрамленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!
— Ждала мене? — спитав у темряві.
— А хто б же тебе ждав? — І голос вразив мене холодом неочікуваним.
Закричав би їй: «Як хто? Народ увесь! Україна! Будущина і надія ждали мене!»
Та хто ж викрикується перед жінкою? Змовчав, лиш засопів ображено, а вона миттю вловила мій настрій і пригорнулася ясочкою.
— А хто б же тебе не ждав? — перевернула свої ж слова так спритно, що розтануло моє серце, моє довірливе, зболене серце — полікуй його, моя мила, ой полікуй!
Дарувала себе, як проскуру в причасті, з урочистою ощадливістю, саму крихітку, а в мене ж наставлені були широченні долоні — пожадливі, невситимі. Та мав удовольнятися й тим, що ущедрювала.
Священні крихти.
Тоді знов це гнучке, замашне тіло скувала крижана хвиля, і Мотронка застогнала — заплакала:
— Я мужня жона. Чом приїхав? Нащо?
— Як без тебе жити?
— Гріх перед Богом!
— Відпустять нам цей гріх. Всі ієрархи церковні відпускатимуть.
Вона тільки й знала своє: «Ні! Ні! Ні!» Хто б не хотів зламати цей крик? Тіло було вже моє, душа була моєю і серце, а тепер? Лише тому, що став між нами ксьондз, у чорній сутані, і пісним голосом промимрив «домінус вобіскум», — ми не можемо мати свого щастя? І вже й не любов між нами, а неряд і неситство? Та неправда ж!
Ця ніч мала бути для нас, і вона була, але якою ж ціною? Невже за неї треба платити Жовтими Водами? А може, то ніч ця — плата за Жовті Води? Хто ж то знає?
Я заснув і не чув, як вислизнула з постелі Мотронка і зникла вже до ранку. Лежав і слухав тишу. Юрко й Катря сплять собі, пані Раїна, випровадивши гостей, мабуть, никає по дому, як привид, Мотронка щезла так, що ніхто вже не знайде її до сонця, козаки палять вогнище посеред двору, смокчуть люльки, задумливо дивляться у вогонь, я в покинугості, в якійсь багряній пітьмі, ехожій на те моє нетерпіння застільне, лежу без руху, хочу думати про Мотронку, але не можу, бо ота багряність зачаровує мене й обезвладнює, вона згускає довкола мене, темніє, тоді зроджується в серці тої тьми світлість, і з неї випливає Самійло. Такий, як поїхав тоді від мене до Княжих Байраків, вилицюватий, вузькоокий, розумний і стриманий.