Я, Богдан
Шрифт:
Так, поволі пересуваючись слідом за чередою, опинився я навпроти двору, де ворота теж стояли отвором, та тільки ніхто не відчиняв тих воріт, а просто не було їх зовсім, самі ворітниці, старі й похилені, як і будинок у глибині зарослого споришем двору. Не завертала в той двір жодна корова (та й підпасичі малі Не закручували в той бік коров’ячих хвостів), не було видко на споришеві жодних слідів, нічиї ноги не протоптували там стежечок, — покинутість, знищеність, запустіння. Та не покинутістю вразив мене той двір, бо хіба мало було нині на моїй землі покинутості й знищення? — не міг я відвести погляду від дивно недоречної, впрост трагічної постаті жіночої в отворі колишніх воріт, чужої для призахідного сонця і золотавого
Я спрямував коня свого просто до тих воріт, тяжко зіскочив на землю, схилив голову в поклоні.
— Пані Раїна Здуневська? Шана.
Чорні тонкі брови злетіли обурено й злякано. Хто, і як, і чому? Я почувався досить зле. Презентувався, кажучи щиро, нефортунно. Запилений, обважнілий, просякнутий потом кінським, тягар років і клопотів, та ще й погнобленість духу перед новою стрічею з вельможним мордерцем Потоцьким — стан не для зальотів до пань. А це ж була пані уродзона, попри всю її занедбаність, — і вона одразу дала мені відчути кров свою і походження.
— Що пан хотів?
Я промимрив щось про Марка Здуневського і про те, що вже мовби знаю її і що… Вона тим часом марно намагалася сховати від мене свої босі ноги. Здається, в цьому для неї зосередився тепер увесь світ з його невигодами й прокляттями. Босі ноги, босі ноги перед незнайомим, з усього видати, багатим козаком. Темний рум’янець сорому заливав пані Раїні лице, шию, руки, а може й не сорому, а гніву на мене, що так негадано вдерся в її убогість, в її немаєтність, але ж не погнобленість духу! Розгублено торкала тонкими пальцями шию. Задихалася. Та й зламатися остаточно не мала наміру! Видобулася з миттєвого занепаду, гордо скинула головою, прикрила очі повіками (а мале тим часом блискало на мене сірими очима з — під темних бровенят, і залізна моя пам’ять вхопила ті сірі очі під темними бровами, і вже не випустила їх, і повернула мені згодом на долю й недолю), холодно сказала:
— Не можу пана прийняти в своїм домі, бо, властиво, не знаю пана.
«В своїм домі» — від цього хотілося розреготатися. Стіни не знати коли білені, ґанок підгнив і скоро впаде, віконниці перекривлені, покрівля з прорідженим лишаюватим гонтом. Дім! Мабуть, давно вже змандрували звідти навіть миші, не маючи ніякої поживи, і пса на обійсті вже давно, видно, не було і нічого живого, — дивно, як і чим жила сама пані Раїна й оте легесеньке дівча, що так уміє зиркати своїми сірими очима на чужого й старого козака.
Я вклонився ще раз і сказав, що зупиняюся за звичаєм у Сомків, які доводяться мені найближчою ріднею, і що буду завжди радий допомогти пані Раїні, коли б вона виявила таку ласку до мене, простого козака, і сказала про свої потреби.
— Не знаюся з хлопством! — ще набундюченіше відмовила пані Раїна, вже й не знати кому посилаючи те «хлопство»: моїм сватам Сомкам чи й мені самому з недоречною моєю турботливістю.
Я показав рукою, джура підвів коня, я ще раз вклонився пані Раїні і вже був у сідлі. Ущедрився серцем, та, мабуть, не там, де слід.
За вечерею у Сомків дереяславські козаки, почувши про мою пригоду в пані Раїни, досхочу покепкували з мого лицарства.
— Та чи знає пан Хміль, чия вона вдова?
— Якогось бідного шляхтича, сказано мені.
— Бідного, та тільки якого? Лащиківця!
— З тих, що піц Кумейками гукали ми їм: «Лащику, втікай до хащику!»
— Тож цей Здуневський і пішов там до хащику, а сам пан коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами.
— Ну, та Лащ такий, що й над панством збиткується, той не дбає ні про кого, лиш про своє товсте черево.
— А цей Здуневський приблукав десь здалеку, обійстя оте придбав, бо колись було шляхетським, але ж голий був як сокіл, панське поріддя, безхатна шляхта, і пані його так само гола, а тепер ще й голодна, як овдовіла.
— Гола й голодна, а пиндючиться. Крейду з своею малою їдять, щоб у нужнику білим ходити, аби лиш на хлопство не схожими бути.
Я спитав:
— Як же вони живуть?
— А Бог же їх святий знає. Не вмирають, то й живуть.
Тоді я підвівся з — за столу й пішов до дверей.
— Та куди ж, пане Хмелю? Ще ж і чарка не допита!
Яка недопита, а яка й перелита. Мовчки вийшов я за двері, опинився в дворі. Ніч уже налягла на землю, завмирали голоси й гуки, чутно тільки зітхання притишені, та писк пташиний, та якісь шерехи й пошуми, ще пахло смачними димами, але вже ледь — ледь, вже й не запахи, а тільки згадка про них, та якою ж мала бути болісною для всіх безпритульних, голодних, покинутих, бо вгадувалися за тими димами смачні страви, вечеря за тихим столом коло хати в садочку або й у хаті, де долівка притрушена прив’ялою травою, де блимає під образами лампадка і темні лики святих мовби впливають між тих, хто вечеряє, завершуючи тяжкий день у сподіванні, що новий день буде легший.
Я пішов до нужденного обійстя пані Раїни. Завтра вдосвіта мав рушати далі на Київ, але тепер уже знав, що не можу поїхати, не зарадивши в біді цій по — дурному гордій і глибоко нещасній жінці. Тому йшов просто до її двору, наражаючись знов на її нехіть і неприязнь, але не міг інакше.
Зламана постать темніла на сірому старому ганку, лякливий скрик при моєму наближенні, гнівне відтручування руками.
— Як пан посмів?
— Прийшов порадитися з пані Раїною.
— Нема про що радитися!
Маємо знайти спосіб, як уникнути пані невластивого становища, в якому вона опинилася.
— Саме властиве, саме властиве!
І вже в голосі сльози.
— Пан Марко Здуневський просив мене, коли буду в Переяславі…
— Ах, цей пан Марко, всі ці Здуневські… Вічні слуги, слуги й слуги… Короля, честі, лицарства, золотої свободи… А що мають за те, що мали коли — небудь?.. Але що панові до всього того? Жила досі без нічиєї помочі, то можу…
— Безліч людей живе тяжко, часто страждаючи, і ніхто не приходить на поміч. Та коли довідуєшся про того чи іншого, то вже твоє сумління не дасть тобі спокою. Ще вчора я не знав про пані, тільки чув невиразно, тепер не зможу заспокоїтися і поїхати звідси, не зробивши нічого для пані і її донечки.