Я у Марспорті без Хільди
Шрифт:
Першим привели Ліпскі. У нього були товсті червоні губи, округле воло, дуже чорні брови і шпакувате волосся. Він глянув на мене і сів. Він був під космоліном.
— Добрий вечір, сер! — привітався я.
Він сонним голосом відповів:
— Серйолізи Панами сердець у три чверті часу за горня кавості мови.
Космолін, жодних сумнівів. Клавіші у людській свідомості позіскакували з пружин. Кожен склад викликає наступний у довільній асоціації.
Наступним зайшов Андіамо Ферруччі. Чорні вуса, намащені кремом і довгі, смаглява шкіра, подзьобане віспою
— Приємний політ? — запитав я.
— Літ у світ фантастик годив години цвірком птаха, — сказав він.
— Хата мудрому замовити у всі краї, — сказав Ліпскі.
Я посміхнувся. Отже, залишається тільки Гарпонастер. Ретельно прикритий долонею голкостріл і магнітні наручники я тримав напоготові, щоб схопити його.
І тоді зайшов Гарпонастер. Худезний, обтягнутий шкірою, майже лисий і трохи молодший, ніж здавався у тримірному зображенні.
І він був накосмолінений по самі зябра.
— А щоб йому! — вирвалося в мене.
— Мудрі, — підхопив Гарпонастер, — зауваги доостанку я бачив вам казало так.
— Такси насіву, — продовжив Ферруччі, — по території теорії простує шляхом соловейка.
— Касти лордів, — закінчив Ліпскі, — скоком понг кулі.
Я переводив погляд з одного на іншого, поки нісенітниці звучали все коротшими й коротшими періодами, а потім — тиша.
Я збагнув ситуацію. Один з них прикидався. Він усе обмізкував наперед і вирахував, що відмова від космоліну неодмінно видасть його з головою. Тому він, мабуть, підкупив службовця, щоб той впорснув йому фізіологічний розчин, або ж викрутився якимось іншим робом.
Один з них мусить удавати. Зрештою, це й не так важко. Гумористи в субефірних передачах частенько виступають з космоліновими скетчами. Вам їх доводилося чувати.
Я дивився на них, і тут мене вперше штрикнуло в основу черепа, що повинно було означати: а коли ти не виявиш того, що треба?
Була 8.30, і слід би вже подумати про свою роботу, свою репутацію і про свою голову, яка починала менш упевнено триматися на в’язах. Але ці роздуми я відклав на пізніше, а подумав про Флору. Цілу вічність вона не чекатиме. Власне кажучи, не було гарантій, що вона чекатиме і півгодини.
Мій мозок запрацював. Чи зможе той, що придурюється, витримати довільну асоціацію, якщо його злегка підштовхнути на слизьке?
— Обзавівся кулінар котиком, — сказав я так, щоб в кінці речення найвиразніше прозвучало “наркотик”.
— Котики з-під тіста, — прореагував Ліпскі, — ре мі фа соль порятувати.
— Вати і вовни із звичної печі дещо зерність як гормонізони щоки і сяєво леза, — підхопив Ферруччі.
— Замети вітром чи снігу намагають по чотири і ефевезія відчутно шкандибає, — продовжив Гарпонастер.
— Баєчки і доріжки, — вимовив Ліпскі.
— Ріжкиманно, — додав Ферруччі.
— Аномація, — сказав Гарпонастер.
Ще кілька дурниць, і всі вони видихнулися.
Я зробив ще одну спробу, не забуваючи про обережність. Пізніше їм пригадається все, що я казав, тому сказане повинно бути невинним.
— З біса добра космолінія, — сказав я.
— Лінія і тигри через собак прерій гавкають галузомудро, — відповів Ферручі.
Я урвав його, дивлячись на Гарпонастера:
— З біса добра космолінія.
— Лінія ложа і скласти мале чорне вівчарство на того одягу досконалого дня.
Я знов урвав, утупившись очима у Ліпскі:
— Хороша космолінія.
— Лінеарно гаряча кава не будетиме однако на вами і подвоїть ставки на картоплю і п’яти.
Ще хтось підхопив:
— П’яти хворовинтер писемна квитанція.
— Танці з обіду.
— Бідування.
— Ванні.
— Анні почати.
— Чати.
Я попробував ще разів два й не домігся нічого. Той крутій напрактикувався або ж мав природний хист говорити в ключі довільної асоціативності. Він вимикає свій розум і дає словам котитися натоптаними стежками. А надихало його добре розуміння того, за чим я полюю. Якщо “наркотик” мене не видав, то тричі повторена “космолінія” дала зрозуміти. Двоє інших не підозрювали, а от він повинен був збагнути.
…І він влаштував собі з мене потіху. Всі три вимовляли фрази, які могли би видати глибоко приховану провину (“соль порятувати”, “мале чорне вівчарство не того одягу”, “котики з-під тіста” і т. ін.) Двоє вимовляли такі речі безпорадно, випадково. Третій потішався.
Тож як мені виявити третього? До нього мене пронизувала люта ненависть, аж пальці тіпало. Той щур підкопувався під Галактику, щоб її зруйнувати. Більше того, він убив мого колегу і друга. Більше того, він не давав мені піти до Флори.
Я міг підійти до кожного і розпочати обшук. Ті двоє, що були під космоліном, навіть би не поворухнулися, щоб зупинити мене. Вони не могли відчувати ні хвилювань, ні страху, ні тривоги, ні ненависті, ні пристрасті, ні бажання захистити себе. І коли б хтось зробив щонайменший рух опору, то зловмисник був би у мене в руках.
Але пізніше невинні пригадали б усе. Вони б запам’ятали особистий обшук під час дії космоліну.
Я зітхнув. Коли б я відважився на обшук, то, без жодного сумніву, викрив би злочинця, але пізніше я, як ніхто на білому світі, мав би вигляд відбивної печінки. Мій вчинок викликав би. струс у Службі, сморід на всю широчінь Галактики, а в атмосфері збудження й дезорганізації неодмінно випливла б таємниця модифікованого космоліну, і в цьому все лихо.
Звичайно, той, що мені потрібен, міг бути першим, за кого я візьмуся. Один шанс з трьох. Мені вистачало втратити один, а жодного не втратив би хіба що сам господь.
Клепки! Щось їх порушило в голові, поки я бурмотів про себе, а космолін заразелистий до гіголо моїми, ой…
Я в розпачі поглянув на свій годинник, і по очах вдарило 9.15.
Куди, в біса, летить час?
О боже, о клепки, о Флоро!
Вибору у мене не залишалося. Я подався до кабіни ще раз швиденько перемовитися з Флорою. Просто перекинутися словом, розумієте, щоб не занапастити справу, припускаючи, що вона ще не втрачена безповоротно.