Я, зомбі
Шрифт:
Мурат аж потемнів на лиці.
— Ми?! — перепитав він. — Ми… а звісно ж, ми — бандити! А ти що, досі в цім сумнівався? Чи, може, не знав, на що йдеш, коли вступав на цю роботу?..
Настала тиша.
— Облиш, — буркнув я. — Сьогодні мало того, що голову розчерепили… та й ще у якихось темних помислах підозрюють… свої — свого ж!..
— Мене дратує, — не вгавав Мурат, — оця йолопська вдача українців… Аби лиш не мене! Щоб тільки мені одному жерти й ловити кайф… Щоб на Кавказі когось одного зачепили — то вся нація сказилася б!.. А цим хоч би що… посміхаються, їздять у своїх безглуздих машинах, напихають пельки… — Він аж сплюнув. — Хіба такий народ може мати свою державність!.. На що вже я, чеченець, — та й то сяктак навчився балакати по-вкраїнському… бодай з елементарної поваги! А третина
— Гаразд, гаразд!.. — огризнувсь я, одводячи погляд. — Ти в нашій шкурі не був, так що… — Я підвівся з фотеля й став ходить по кімнаті. Голова паморочилась… а що вже боліла — страх Божий, та й годі! — Бачиш, — сказав я, розглядаючи себе в люстрі, —…бачиш, мені вже остогидло ухилятися од них, — зразу в університеті, потім у таборах, а тепер ще й ось тут…
Ухилятися, подумав я… ухилятися!.. Од цих драбів ухилишся, аякже!.. Їхні млини мелють хоч і помалу — зате напевне. Хоч в таборі жоден з них так до кінця й не втямив, з ким вони мають діло. Ті бевзі судили про мене з вершини свого вбогого досвіду… та ще тицяли під ніс папери, надіслані такими ж йолопами, як самі! Сміх, та й годі. Якби серед них була бодай більшменш розумна людина, то давно викинула б ті папери геть. Хіба не видно було, що я — мерлець… мерлець із порожніми очима, котрий сидить у слідчому кабінеті контррозвідки — й відкрито сміється з них? Люди добрі, того юнака, що вірив у якісь ідеали, писав вірші про гайдамаків і наївно боронив своє право на «свободу розвитку»… Господи, та там його й близько не було! Він просто здох… здох як собака — в колотнечі рейдів і перестрілок, парашутних стрибків і каральних акцій, нальотів на кишлаки, тортур і переходів у пісках Регистану… його просто взяли й проміняли — спочатку його проміняли на ідеологію та соціалізм мусульманського зразка, а потім стали мінять на цистерну солярки, дватри стінгери або енну кількість набоїв… а через сім років, коли його ніхто вже й не чекав, коли його поховали в думках і навіть викреслили із пам'яті, — якимсь чудом він вигрібся зпід обвалу й знову став ходить по землі. Але це вже не була людина. Це була подоба людини. Був мерлець з порожніми очима. Був зомбі, на прізвисько Оскар… Тільки якогось дідька ніхто не хотів цього розуміти, і всі хотіли од мене чогось такого… дідько їх знає й чого!..
В двері просунувся Барабаш. Сьогодні його пика була ще більш бандитською, ніж зазвичай. Він щось сказав півголосом і тут же здимів.
— Починаєм!.. — обернувся до мене Мурат. І окинув скептичним поглядом з голови до ніг. — З допитом справишся?
— Мушу… — буркнув я, мацаючи пов'язку. — Де він?
— В бункері… де й завше, одним словом!..
Ми стали спускатися на перший поверх. Конспіративна квартира, яку фірма «Тартар» наймала через підставну особу, була одним з тих потворних цегляних котеджів, котрі без ладу й ліку захарастили всеньке передмістя. Ну, та нам він підходив: дім стояв аж покрай села, підвал був як бомбосховище… тож саме тут детективи «Тартару» й провадили бесіди з ріжного роду людьми.
— Сторожа? — поспитав я, зупиняючись на східцях, щоб припалити грубу мексіканську сигару.
— Двадцять командос, — озвався Мурат, — і Дядько Пацюк на чолі. Давай, давай… муха не пролетить!
Я пхнув ногою двері, й ми ввійшли в бункер — з непобіленими стінами й без вікон. В кутку сидів таксист. Його очі були заклеєні липкою стрічкою, а руки приковані до підлокітників. За спинкою дерев'яного крісла у повній готовності стовбичив Барабаш.
— Вольно… вольно! — сказав я йому. І сигарою подав знак розслабитися. Ми посідали в фотелі. Я затягнувся й сплюнув на бетонну підлогу. Допит мав провадитися російською.
— Итак, мой друг… — почав було я.
— Фаллос тебе друг… — процідив крізь зуби таксист, — …казьол ты ванючый!.. — і теж спробував сплюнути.
Барабаш замахнувся. Я показав йому кулака й глянув на Мурата. Той похитав головою: документів у цього чолов'яги не знайшли жодних.
— Хочу заявити… — провадив таксист, підвищуючи голос.
— Мовчать! — гаркнув я на повні легені — аж Барабаш відсахнувся. Тепер у моєму голосі зазвучали такі інтонації, що таксист мимоволі замовк. — Добре. Облишимо цю комедію. — Я став говорить уривчастими фразами, карбуючи кожне слово. — Ваше затримання — це не помилка. Ми не рекетири, не бандити, й гроші нас не цікавлять. Вас затримали з інших міркувань. Буду гранично відвертий: у вас мало шансів. Маю на увазі шансів зберегти життя. Тільки щиросердні… я підкреслюю спеціально для вас… щиросердні й вичерпно правдиві зізнання — такий шанс вам нададуть. — Я посмоктав сигару. — Що ж, перейдемо до діла. Нам потрібна інформація…
— Ти що, йолоп?! — поспитався таксист, тепер, правда, вже нижчим тоном. Схопитися з кріла він не міг, а наручники Барабаш загвинтив так тісно, що йому аж руки побрякли. — Хто ти такий врештірешт?
— Не має значення! — відрубав я. — Для вас, принаймі. Звісно, ми могли б надати вам таку інформацію. Ще б пак… прошу дуже! Але… — я затягнувся й випустив хмару диму, синюватого й легкого, мов газ, — але тоді довелося б вас… гм… ліквідувати! — Я засміявся. — А ми не хочемо цього робити. Нема потреби. Нема, розумієте?
Таксист понуро мовчав. Тільки жили на його шиї напиналися, як мотузки.
— Ну, то й що? — спитав він.
— Нам потрібна інформація. — Він хтів одкрить рота, певне, щоб вилаятися, але я випередив його й став говорити тим владним і жорстким тоном, яким провадив допити. — Інформація, до якої ви причетні. Ми знаємо, яке відомство ви представляєте. Не сподівайтеся, що воно вас врятує. Вам — кінець, й ви повинні це усвідомити. Вихід: розповісти нам усе… — я витримав паузу, — усе, що стосується секретних експериментів, які провадить відомство в Школі тібетської медицини.
В бункері наче бомба вибухнула — таке враження справили на того сіромаху мої слова.
— Ні, — озвався він відразу ж.
— Чому? — поцікавивсь я.
— Це службова таємниця. — Обличчя його напружилось. — Ви — з розвідки?
— Не має значення, — повторив я. — Можу повідомити лише, що… — я глянув на Мурата, й він кивнув, — … що наші організації займаються… гм… десь одною діяльністю!
– І це все, що ви можете сказати?
Я розвів руками, й він чуттям уловив цей жест.
— Ні! — похитав він головою після довгої паузи.
Мурат поворухнувсь, і я зрозумів, що настала пора мінять тактику; однак мені не хотілось робити цього.
Я затягнувся сигарою і знову заговорив:
— Мушу зізнатися, чините ви нерозважливо. Врахуйте всетаки один шанс. Інформація нам потрібна, й ми візьмемо її будьякою ціною. Ставка в цій грі — не життя. Життя, погодьтеся… життя віддати легко, правда? Набагато важче, — і сливе неможливо, — віддавати його крапля за краплею і… — я помовчав, — …у таких муках, про які середня людина навіть уявлення не має… уявлення навіть, розумієте?
В бункері запала тиша. Барабаш стояв і віддано дивився на нас своїми собачими очима. Мурат сидів закинувши ногу за ногу й чекав, що буде далі. А я димів сигарою, розглядав того драба й почував, як десь всередині підіймається глибока, давня печаль.
Гайгай, думалося мені… гайгай, хлопці, а ви ж взялися за мене ще десять років тому… а мені ж тоді допіру вісімнадцять виповнилося… а я ж вас, хлопці, не чіпав, хоч партійна сволоч на факультеті й причепила мені ярлик антирадянського елемента… І переді мною знову постала маленька підвальна кімнатка в ректораті, вікно, за котрим синіми померками западав вечір, і здоровий, довгий, як ломака, чоловік, який ходив тудисюди по кімнатці. «А, — сказав він, — це ти… що ж, сідай!» Я стояв і мовчки дивився на нього. «Сідай, сідай… розмова буде довгою. Думаю, нам буде про що поговорити удвох… чи не так?» — раптом підморгнув він. Я стояв і мовчки дивився на нього. Скажино лишень, думалося мені… то ти ще й дотепник! — А наголос я поспитав, не без іронії: «Передовсім хотілося б знати, з ким маю… цю саму… як її… честь, чи що!..» Драб неохоче скривився. «Сергій Сергійович Пугачов, — одрубав він сухо. — Співробітник комітету безпеки». «А Пугачов — поспитав я іронічно, все ще розглядаючи його, як комаху. — Це щоб страшніше було, чи як?» — «Не валяйте дурня! — прикрикнув він на мене. Очі його зробились як крига. — Ви перебуваєте в офіційній установі. Краще подумайте про своє майбутнє! Ви он уже стільки натворили, що вас і в тюрму не приймуть… не те що! Уявити тільки, — крутнув він головою, — таке мале, а таке вже ж…»