Я, зомбі
Шрифт:
– Є новини! — сказав Мурат, неждано виринувши з натовпу. — Все йде за планом. Після мітингу організовано похід до пам'ятника. Буде покладання квітів.
— То й що?.. — буркнув я, одриваючись од роздумів.
— Ще не знаю. Але… ее… пес, помоєму, закопаний десь тут. Так що треба шукать.
— Пса, чи що?! — вирячивсь я на нього. — А… а на якого дідька він нам здався б, скажи?!
Якусь хвилю ми дивилися один на другого, як два блазні, — а тоді Мурат втямив, що до чого, й аж сплюнув убік.
— Акцію швидше всього проведуть біля пам'ятника, — замислено буркнув він. На моє блазнювання він давно вже не звертав уваги. — Аби ж хоч приблизно знать, яким чином…
— Нічого не вдієш. Єдиний орієнтир — Малевич, — сказав я. — Між іншим, якби ми вчора полоскотали того драба ножакою попід ребра… ну гаразд, мовчу! Допити я буду провадить
Поруч як зпід землі виріс МурМур. Він був у якійсь зачовганій куртці й лахматому шоферському картузі, насунутому на очі.
— Ситуація прояснюється, — сказав він. Тоді добув пачку «Мальборо» і, нагнувшись, зубами висмикнув цигарку. — З міста передають, — він клацнув запальничкою, — що демократи теж провадять демонстрацію. На головній вулиці. Кількість учасників — більше п'ятдесяти тисяч. Ну, й плюс агенти, роззяви, провокатори…
— Маршрути перетинаються? — поспитав Мурат.
МурМур спробував посміхнутися, але це йому не вдалося.
— Теоретично — ні. Ну, а на ділі…
— Ясно? — глянув на мене Мурат.
Я кивнув, показуючи на майдан. Жменя добродіїв з червоними й лазуровошарлатовими прапорами, а за ними і той робітний люд, а за тим людом роззяви, ріжного штибу агентура і наші командос, розсіяні по всенькому тлумиську, — рушили з місця й, товплячись, висипали насеред вулиці. Десь узялося міліційне авто й, блимаючи мигавкою, що крутилася, як дзига, попхалося в голові колони. Час од часу міліціянти грімкими голосами гукали в мегафон, щоб усі зайві забиралися геть зперед колони і взагалі під три чорти. Ми з Муратом плентали у тому стовпиську нога за ногою і почувалися як обпльовані. Я крутив головою, роззираючись: з десяток наших людей робили те ж саме.
— Об'єкт не виявлено… — прошепотів Барабаш, наближаючись до мене. — Слухай… того… це часом не пастка, га?..
Я знизав плечима. Я не знав. Це могло бути що завгодно і могло бути навіть пасткою. А ще б пак, подумалося мені, така нагода… за одним махом — як горобців шапкою! — накрити всю фірму…
Колона піднялася на гору й, звиваючись, мов гадюка, стала витягуватися на обшири головної вулиці міста.
Я випхався на тротуар і, витягши шию, мов гусак, намагався розгледіти, що діється в протилежному кінці вулиці. Якісь дивні віддалені звуки, неначе вибухи грому, докочувалися звідти, й спочатку я не здужав їх утямить, але що далі просувалася колона по цій широчезній вулиці, — то ближче й ближче чулися ті грімкі сальви, аж я став розрізнять: «Хай живе капеесес — на Чорнобильській АЕС!» і знов: «Хай живе капеесес…» і знов: «Хай живе…» — а через скількісь часу — неначе удари грому: «Слава! Слава! Слава!»
Наперестріч колоні з червоними прапорами, тим же маршрутом і в той же час, сунула удесятеро більша колона демонстрантів з синьожовтими знаменами й малиновими козацькими хоругвами.
— Об'єкт виявлено!.. — півголосом обізвався Мур-Мур. — Діять за диспозицією.
Сливе у той же мент звідкись узявся Мурат. Я на превелику силу впізнав його: на ньому було драпове пальто й шапка, схожа на пиріжок, — з тих шапок, що їх полюбляють різні вожді.
— Малевич коло пам'ятника, — звістив він. — На плечі шкіряна сумка. Стоїть у натовпі роззяв. Більша частина з них — агентура.
— Наші? — коротко поспитав я.
— Допіру підкотили. Відстань — один квартал. Метрів п'ятдесят, не більш. Командос зав'яжуть бійку… і в гру входимо ми!..
Я кивнув. Мурат став пропихатися вперед. Колона звернула на майдан, котрий од часу перших демонстрацій стали прозивати майданом Свободи, — і зламалася, і зжужмилась гармошкою, обтікаючи величезний камінний монумент, котрий, простягши свою тяжку десницю і подавшись уперед всім своїм тулубом, нависав не тільки над площею, але й, здавалося б, над всеньким білим світом…
… а по вулиці першими бурунами вже накочувала могутня, грізна хвиля: спочатку люди надходили по двоє, по троє, і зразу мало в кого з них були гасла чи транспаранти, а прапорів не було геть; аж в однісінький мент надовкіл як стій зачорніло од люду, натовп затопив дорогу, натовп валив тротуарами, стікався з бічних вулиць; якісь парубки вилізли на дах тролейбуса, котрий стояв попід узбіччям, й стали вимахувать знаменами; а далі велетенська людська повінь раптом закипіла, зацвіла, заясніла барвами золотих ланів і блакитного неба… Радісний гомін, скандування революійних гасел, повільний врочистий спів… і строго, і гордо палахкотів над вировиськом тисяч душ золотий знак Тризуба.
От він і прийшов, думав я, тамуючи піднесення, що аж підкочувало до горла… ось він і прийшов, цей час! Ну, що, генсеки й сексоти, комсорги й парторги, лягаві й кагебісти, стукачі, підгавкувачі, підсвистувачі… де тепер ваша ідеологія? Де тепер ваші многолюдні збіговиська, на котрих ви під маєвом кумачевих знамен поклонялися бісам в людській личині? Де ваші політики з круглими принциповими пиками, котрі звітували перед мікрофоном ув оглушливорадісному ревиську багатотисячних тлумиськ? Де ваші постанови й директиви, інструкції і резолюції, вказівки, вироки й доноси? І я заплющив очі — й знову з жахом і болем в душі побачив, як у підвальних померках тої вовчої доби заворушилися їхні вуста, як з трибун кольору крові стали махати руками й рвать на собі сорочки налякані люди, як почали роззявляти й закривати роти великі й малі вожді та вожденята… «Партійність, ідейність… неложними вустами… перша в світі…найпередовіша… найпрогресивніша…» — «Не їм говорити нам, хто такий Шевченко! Не їм учити нас, як слід вшановувати його пам'ять! Войовничий гуманіст… революціонер-демократ… стихійний марксист… а покидьки хай не простягають…» — «То тобі потрібна свобода? Якої ж це свободи ти хочеш, — може, вітрини бить в магазинах? Може, в темному провулку перехожих грабувати, а може, отуди йти, отуди, до пам'ятника…» — «Ми, люди нової епохи, будівники світлого майбутнього… в книгу історії… нащадки заздритимуть: Магнітка, БАМ, Чорнобильська атомна…» — «Моя книга на Заході… Хай це знає кожен, хто заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму… вважаю себе зобов'язаним і надалі пропагувати… і хоч помилки минулого важким тягарем лежать…» — «Ну, так что, дорогой товарищ третий секретарь, твой сын, оказывается, подонок? Ну, как же: связался с подозрительными элементами, антисоветчину порет… Да что ты мне здесь рассказываешь, козёл, — вот письмо из парткома: он советскую власть не признаёт! Он пропагандирует буржуазную идеологию! Он комсомольского работника избил… комсомольского работника, понял, ты?!» — «Мільйони громадян республіки… одностайно заявили про те, що політичний смисл радянської демократії, ленінські принципи національної політики, зафіксовані в Конституції УРСР, відповідають корінним інтересам…» — «Не валяйте дурня! Краще подумайте про своє майбутнє. Ви он уже стільки накоїли, що вас і в тюрму не приймуть… не те що!» — «Сьогодні на повістці денній тільки одне питання: антигромадська, антиколективна, од себе додала б, антирадянська! поведінка… не дозволимо, не допустимо!… Наш факультет — ідеологічний! О, постать дуже оригінальна! Що ж, будемо очищатися… а з відщепенцями тепер будуть говорити поіншому — це сам Леонід Ілліч заявив…» — «Керівна і спрямовуюча роль Комуністичної партії в період будівництва комунізму — це об'єктивна закономірність, зумовлена характером партії як авангарду робітничого класу. Без партії, котра твердо проводить у життя принципи марксизму… мобілізує всі сили народу на самовіддану працю… підвищує творчу активність мас, залучаючи їх…» — «Органы кагебе уже вас предупреждааали! Вас уже вышвырнули из университета… Вас вышвырнули за антисоветскую деятельность… Вас вышвырнули как бешеного пса!..» — «Ідейною основою всього духовного життя радянського суспільства є марксистсько-ленінська ідеологія, яка визначає такі основоположні принципи культури, як партійність, ідейність, народність, соціалістичний патріотизм, інтернаціоналізм, гуманізм…» — «Що, за долари продався… за долари, да?! Вон з нашого дому, ти нам не син більше! Відщепенцю, відщепенцю… ми зречемось тебе, ми одкажемось од тебе навіки… ми в газету, в газету напишемо, що ти нам не треба, враг народа!» — «Да как дадим вам двенадцать лет… семь — и еще плюс пять! Да как похлебаете баланды, да покатаете бревна на лесоразработках… на лесоразработках… на лесоразработках…»
Я заплющував очі міцніш, а голоси наростали й наростали, а пики все пхалися й пхалися до мене, товпилися одна поперед другої, тягли свої довгі, волохаті руки… В їхніх роззявлених пащеках було чорно, як у псячих ротах, а слова лізли й лізли з них, як здоровезні жаби з нори, і плигали мені просто в лице, і впивалися в мозок, і мені було боляче як ніколи в житті — так боляче, що хотілось тікать куди очі дивляться, аби тільки не жить в цій абсурдній державі, серед цих жорстоких і безмозких людей.