Яблоко. Практическая философия

Сингалевич Сергей

Внаслідок низки несприятливих соціально-економічних умов (економічна криза і, як наслідок, – падіння рівня життя більшості населення; невпевненість у майбутньому; зміщення календаря народжень у 80-х роках на більш ранній період; зміни у структурі населення дітородного віку; погіршення здоров’я, у тому числі – репродуктивного, надсмертність чоловіків) відбувається зменшення кількості народжень (657,2 тис. немовлят 1990 p., 472,7 тис. 2007 р. й спостерігається деяке зростання до 512,5 тис. ос. у 2009 р.) і зменшення розмірів сім’ї, звідси старіння населення та його депопуляція (з огляду на переважання в Україні простих сімей, поняття «домогосподарство» та «сім’я» практично тотожні, і для спрощеної характеристики ситуації вони будуть розглядатися нами як ідентичні). В останні десятиріччя спостерігається зменшення середнього розміру сім’ї від 3,5 осіб у 1959 р. до 2,6 осіб у 2009 р.

Велика частина однодітних сімей вказує на нереалізовані репродуктивні орієнтації на дводітність.

Лише 14-16 % сімей хотіли б мати одну дитину. Дві третини сімей хотіли б мати дводітну сім’ю за наявності усіх необхідних умов. Кожне п’яте подружжя (22%) дотримується думки, що у сім’ї повинно бути троє та більше дітей. Установка на однодітність переважає серед подружніх пар, які ще не мають дітей, і вона поступово послаблюється в міру переходу до одно- та дводітних сімей. Згідно з опитуванням, більшість дводітних сімей хочуть мати саме двох дітей, тобто вони реалізували свої дітородні орієнтації. Натомість серед однодітних сімей лише 12% дотримується думки, що в сім’ї має бути одна дитина, дві третини хотіли б мати двох дітей, ще 20 % – троє та більше[11]. Меншу кількість дітей можна розглядати як стратегічний вибір сучасної сім’ї, яка прагне зберегти певний рівень матеріального достатку і забезпечити дітям кращу якість догляду, виховання, освіти.

Як і в інших країнах світу (особливо європейських), для яких характерні високі показники розлучуваності та поширене безшлюбне материнстві, в Україні спостерігається стійка тенденція до зростання частки неповних сімей, кількість яких у 2009 р. становила 7,5%. В загальній кількості неповних сімей частка сімей, в яких відсутня матір, склала 5,2%; питома вага сімей, в яких не було батька, становила 92,1%; частка домогосподарств, де відсутні батьки, була на рівні 2,9%. За роки незалежності суттєво зросла частка позашлюбних дітей. Якщо у 1991 р. кількість дітей, народжених поза шлюбом, сягала .12%, то вже 2007 р. ця цифра сягнула 21,4%, а в Криму – 28%, на Прикарпатті – 11%. Основна частка позашлюбних народжень припадає на жінок 20-34 років. Експерти прогнозують, що вже скоро кожна третя дитина в Україні може бути позашлюбною. При цьому, лише 32% українців негативно ставляться до матерів-одиначок [8].

Стрімке зростання позашлюбних народжень спостерігається у більшості європейських країн з 80-х рр. минулого століття. На початку XXI ст. у більшості країн Південної Європи частка позашлюбних народжень була близькою до 10%, у той же час у Данії, Франції, Великій Британії, Фінляндії – понад 40%, а в Болгарії, Естонії, Норвегії, Швеції – понад 50%. Британська дослідницька компанія Асnielson, провівши опитування в 41 країні, дійшла висновку, що в нинішніх умовах інститут шлюбу проіснує максимум до 2050 р.[8].

У сучасній Україні кожна п’ята дитина народжується у матері, яка не перебуває в офіційно зареєстрованому шлюбі. До основних чинників, що. сприяють народженню дитини поза сім’єю, дослідники відносять: юридично не оформленний шлюб, який з певної причини не реєструється; незареєстрованний шлюб, який розпався до народження дитини; народження жінкою дитини «для себе»; розлучення або овдовіння жінки, яка очікує дитину; небажана вагітність, яка не була перервана з певної причини [12].

Різке зростання частки позашлюбних дітей стало наслідком збільшення кількості консесуальних шлюбів. Найбільшого поширення такі шлюби одержали у чоловіків у віці до 20 років, а в жінок – у віці до 18 років [20]. Поширеність таких шлюбів серед молоді свідчить про зміни матримоніальної поведінки молоді та вказує на поширення нових традицій «пробних» шлюбів.

Відбувається збільшення кількості одиноких людей. За міжпереписний період (1989-2001 рр.) значно зросла частка домогосподарств, що складаються з однієї особи (на 150%), і становила у 2008 р. 23,7%. Дослідники пов’язують це із значним підвищенням показників смертності та розлучуванності [15].

Гостро постає проблема неповнолітніх одинаків, тобто сирітства, в тому числі соціального, що є одним з деструктивних проявів функціонування сім’ї. Джерелами поповнення соціального сирітства стають міграція, розлучення, засудження батьків, позбавлення їх батьківських прав, стихійні лиха, аварії та катастрофи на виробництві і транспорті, передчасна смерть батьків, різке зростання кількості відмов матерів від утримання і виховання своїх дітей. Поза сім’єю і державною дитячою установою неповнолітня людина часто опиняється на вулиці [7].

Ще складнішою сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків [9]. Відсутність батьківської сім’ї нівелює уявлення молодих людей про сімейні ролі та ускладнює в майбутньому створення та повноцінне функціонування власної сім’ї.

Сім’я є основним інститутом, що визначає демографічний та соціально-економічний розвиток держави. Але в українському суспільстві відбувається зміна ціннісних орієнтацій на шлюб та сім’ю, стійке переважання малодітності неоднозначне розуміння сімейних ролей та обов’язків членами подружжя, відсутність орієнтацій на здоровий спосіб життя, що підкріплюються важким економічним

становищем більшої частини українських родин та високою міграційною активністю, сприяють поширенню кризових явищ на все суспільство, що загрожує здоровому існуванню нації та повноцінному відтворенню поколінь. Враховуючи те, що в Стратегії демографічного розвитку України на 2006 – 2015 рр. відводиться основна роль у забезпеченні стабільності державного розвитку через відновлення сімейних цінностей, забезпечення морального здоров’я сім’ї, виховання свідомого батьківства та запобігання соціального сирітства; збереження традицій середньодітності там, де вони ще існують, та формування настанов на дводітну родину; формування української національної ідеї, гордості за українську державу, що протидіятиме еміграційним настановам[16], важливо передбачити виділення й освоєння державних коштів на зміцнення української сім’ї, зокрема на посилення економічних основ кожної родини, будівництво житла, поліпшення виховного процесу в школах і за їх меясами. Практичне впровадження зазначених заходів є дуже важливим в світлі кризових процесів, що відбуваються у сім’ях. Тому завданням не тільки держави, але й доброчинних організацій, найрізноманітніших інституцій є запровадження дієвих заходів для пом’якшення кризових тенденцій в сімейних організмах, що має стати запорукою соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Список використаних джерел

1. Бурбело О. Р. Соціальна адаптація іммігрантів в іноетнічному середовищі поняття та сутність [Електронний ресурс] / О. Р. Бурбело.

2. Вільна енциклопедія Вікіпедія. [Електронний ресурс]. Гайналь T. Критерії амбівалентності кризи сучасної сім’ї. [Електронний ресурс] / Т. Гайналь.

3. Дані з веб-сторінки. [Електронний ресурс].

4. Енциклопедія «Словопедія». [Електронний ресурс].

5. Йовенко Л.І. Стан української родини і родинного виховання у XX столітті.

6. Козубовська І. Аналіз деяких соціальних проблем сім’ї [Електронний ресурс].

7. Копистинська І. Українська сім’я з європейським обличчям. [Електронний ресурс].

8. Левцун О. Масштаби трудової міграції. [Електронний ресурс].

«Дзеркало тижня» №5 від 14 лютого 2009

Сім’я—таємниця відданого кохання: вчення про інтимну і духовну сфери

Вікторія Сорокопуд

Кажуть, у нашій державі функціонують близько 900 вищих навчальних закладів, кожен із яких щорічно випускає десятки тисяч дипломованних спеціалістів. Вони виходять у мантіях і з дипломом, щоб відразу сміливо впірнути в «кар'єрне море». Може, саме тому з-поміж усіх інститутів України так вирізняється заклад, у якому немає ані синіх із золотим заліковок, ані деканів, ані проректорів, ані дипломованних випускників, адже в ньому проходять підготовку до… сімейного життя. Львівський Інститут родини та подружнього життя, заснований 1997 року, – явище справді унікальне. Тепер, коли так багато говорять про руйнацію української сім'ї, його працівники ведуть науково-дослідну роботу і впроваджують конкретні програми з реабілітації сімейних цінностей в українському соціумі. Хтось може сказати, що таких шкіл, тренінгів і центрів в Україні і без того не бракує. Та, незважаючи на їхню діяльність, розлучень і абортів у нас все одно забагато. Адже зазвичай ми просимо допомоги гільки тоді, коли морська вода вже щосили ллється через пробоїну в днищі сімейного судна. І мало хто нині розуміє, як важливо ще до створення сім'ї дати молодим людям «інструкцію з судноводіння». Фактично, Інститут родини одним із перших в Україні розпочав широкомасштабну роботу з підготовки юнаків та дівчат до подружнього життя, ознайомлюючи з його психічними, сексуальними й духовними складовими через вчення католицької церкви. Щоб дізнатися, як побудовано навчальний процес, які програми й предмети вивчаються в рамках підготовки до сімейного життя і наскільки поширене в Україні саме поняття підготовки до шлюбу, «ДТ» звернулося до директора Інституту родини та подружнього життя, доктора філософії Юрія ПІДЛІСНОГО.

– Перші наші кроки були пов’язані з випуском книжок, які могли б допомогти людям зрозуміти, що таке сім’я з церковного погляду. Потім церковна влада попросила нас розпочати підготовку молоді до шлюбу. Чому? Після виходу УГКЦ з підпілля безліч юнаків та дівчат почали йти на вінчання, хоча більшість їх і не були готові до цього таїнства. Щоб це не перетворилося на моду й чисту формальність, потрібно було допомогти парам, які готувалися до вінчання, зрозуміти його сутність. Невдовзі було розроблено невеличкий курс, який складався з 10—12 зустрічей, туди запрошувалася кожна пара, котра готувалася пройти обряд вінчання у греко-католицькій церкві. Спочатку це відбувалося тільки у Львові, у приміщенні Львівської Богословської академії (тепер це Український католицький університет), але згодом такі підготовчі курси почали пробувати вести парафіяльні священики, а також священики з інших міст. Незабаром Синод єпископів вирішив розробити єдину для всієї греко-католицької церкви програму підготовки до шлюбу. Сьогодні – це 18 зустрічей, поділених на певні блоки.