ЯБЛОКО
Шрифт:
Проте тотальна русифікація не змогла знищити українську мову, яка й допомогла українській родині передавати наступним поколінням національні традиції та й зберегти інститут сім’ї [6]. Однак інтенсивне насаджування нових ідеологічних культурних цінностей нанесло непоправну шкоду моральному устрою української сім’ї. Адже відбулися деформація та переорієнтація
Після здобуття Україною незалежності та відкриття кордонів процеси деформації та переорієнтації сімейних цінностей поглибилися. До насаджуваних «зверху» протягом десятиліть культурно-ціннісних орієнтацій додалися ті, які вбиралися індивідами добровільно, через власний досвід та особисте спостереження за сімейним життям в європейських країнах. Цей досвід накопичувався і завдяки засобам масової інформації, в яких часто деформовані, викривлені та недолугі сімейні стосунки подавалися як досягнення сучасної цивілізації, закладаючи підвалини для подальшого розхитування устоїв української родини та знищення її основ. При цьому часто стверджувалося, що такий розвиток подій є об’єктивним, оскільки він визначається подальшим поглибленням глобалізаційно-інтеграційних процесів.
Отже, як бачимо, важливим фактором і водночас неминучим соціально-економічним наслідком трансформації української сім’ї у другій половинні XX ст. стала активна акультурація, зокрема ідеологічна акультурація українських родин.
За визначенням, яке знаходимо в енциклопедії, акультурація (ассuturare – від лат. аd – до і сulturа – утворення, розвиток) – це процес взаємовпливу культур, сприйняття одним народом повністю чи частково культури іншого народу. Доведено, що акультурація може стати першим кроком на шляху до повної асиміляції [2].
В сучасній науковій літературі акультурація – це не тільки процес взаємовпливу культур,
Проблеми акультурації опинилися в центрі уваги американських етнографів у другій половині XIX ст. Термін «акультурація» почав застосовувати американський етнограф У.Х. Хоумз наприкінці XIX ст. Згодом його використання поширилося, а сама дефініція «акультурація» стала багатозмістовною. Так, Дж. Боас трактував акультурацію як процес уподібнювання однієї культури з іншою культурою, а У.Дж. Макджі вважав, що акультурацію слід тлумачити як процес передачі елементів однієї культури іншій.
Дослідження акультурації як процесу взаємовпливу культур, а також як результату цього впливу почалося в 20-30 рр. XX ст. у зв’язку з вивченням впливу «білої» американської культури на індіанців та чорних американців (М. Мід, М. Уілсон, А. Лессер, І. Шапера, Р. Лоуї, Л. Спайєр, Р. Турнвальд, Б. Малиновський, М. Херсковіц, Р. Редфілд та Р. Лінтон). Результатом цих досліджень, стало виділення донорської та реципієнтської групи в культурному контакті. ІІри цьому було встановлено, що реципієнтна культура відбирає елементи культури в «культурному фокусі», адаптуючи, відкидаючи або синкретизуючи їх. На думку Р. Лінтона, домінуюча спільнота примусовим шляхом спричинює «прямі культурні зміни» підлеглої спільноти, тоді як сама вільно обирає напрям культурного розвитку [14].
Є й інші тлумачення акультурації. Зокрема її трактують як:
– процес засвоєння етносом, групою індивідів, особистістю, вихованою в одній культурі, елементів іншої культури, субкультури, картини світу, зокрема прецедентних феноменів (текстів, імен, ситуацій, стереотипів мовного спілкування тощо). Нова культура може повністю або частково прийматися або не прийматися [17];
Конец ознакомительного фрагмента.