Як ми говоримо
Шрифт:
Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет
Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: «З дебоширами треба повести рішучу боротьбу»; «Дебоширство в місцях відпочинку трудящих – недопустиме явище»; «Затриманий п'яниця продовжував дебоширити». Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: "бешкетник" («Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно». – О. Ільченко), "бешкет" («Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету». – С. Васильченко), "бешкетувати" («Сором ховатися – умів бешкетувати, зумій і відповідь
З цього стає зрозуміло, що й газетним рядкам пішло б на краще, коли б там було написано: «З бешкетниками треба рішуче боротися»; «Бешкет у місцях відпочинку трудящих – недопущенна річ»; «Затриманий п'яниця бешкетував далі».
Дітище, дитя, виплід, плід
Не тільки в статтях, а навіть у сучасних віршах натрапляємо на слово "дітище", поставлене в поважному, ба навіть урочистому плані, а не з нюансом іронії, глузування чи лайки, як то звучать усі українські іменники з суфіксом — ищ-: "хлопчище", "бабище", "ручище", "кулачище" тощо.
Слово "дітище", яке українець, за аналогією до наведених слів, вимовляє з наголосом на другому складі, може означати тільки зневажливу або глузливу форму, а зовсім не те ніжне або врочисте поняття, що має російський іменник із наголосом на першому складі – "детище" в розумінні «дитя, виплід, плід».
Близькими до іменника "дитя" в переносному значенні є слова "виплід", "плід": «Ці припущення є виплід його фантазії»; «Бібліотека – плід моєї праці» (Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської).
Досвід і дослід
Чи не через звукову близькість, а також через те, що іменники "досвід" і "дослід" часом мають у російській мові один відповідник – "опыт", часто трапляються помилки в уживанні цих двох слів, наприклад: «Наші колгоспники набули великого досліду у вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досвіди ґрунтів, що проводилися в нашій лабораторії».
Досвід – це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу, дослід – це спроба, експеримент, який роблять, щоб пізнати істину або перевірити набуті відомості. Тим-то й у перших фразах треба було написати: «Наші колгоспники набули великого досвіду в вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досліди ґрунтів, що їх провадили в нашій лабораторії».
З іменником "досвід" мають зв'язок дієслова "досвідчити", "досвідчати", що означають «зазнати(зазнавати), дізнатися (дізнаватися) з власного досвіду», «потвердити (потверджувати) щось»: «(Шевченко) добре на самім собі досвідчив усього, що сердешний люд терпів під тим ярмом» (Словник Б. Грінченка). Не слід забувати в живій мові й цих слів.
Дружки, товаришки, друзяки, товариство, компанія
«А потім знову зустрівся з дружками, і все пішло по–старому: п'янки, гульня, дебоширство», – читаємо в газеті і, поки не згадаємо російського слова "дружок" – "дружки", не можемо добрати, про що йдеться. Адже в українській мові є тільки слово "дружка", що означає «подруга або молода дівчина, яка бере участь у весільному обряді»: «Ой хвалилася гречаная панна своїми косами перед дружками» (Матеріали П. Чубинського); «Уранці йде Олеся дружок збирати» (Марко Вовчок). Російському "дружок", що має іронічний відтінок, відповідає "товаришок": «Що ж це твій товаришок – такий, наче причмелений?» (із живих уст). Коли йдеться про кількох людей, можна ще користуватися словами "товариство" («Веселе товариство». – О. Стороженко), "компанія" («Злі компанії і доброго чоловіка зіпсують». – М. Номис).
Із цього виходить, що в газетній фразі треба було написати: «А потім знов зустрівся з товаришками (або зі своїм товариством, зі своєю компапією), і все пішло по–давньому…»
Є ще українське слово "друзяка", якоюсь мірою воно теж відповідає російському "дружок", а ще більше – російському "дружище": «Є ви товариші, друзяки? Собаки, а не товариші!» (Панас Мирний).
Жарт, не на жарт, неабияк
Іменник "жарт" – дуже поширений в українській мові, мабуть, через веселу вдачу нашого народу. Це слово часто виступає в народних прислів'ях і приказках, а також у художній літературі: «З жарту й біда часом буває» (М. Номис); «Смішками та жартами одмовилась, а правди не сказала» (Марко Вовчок). Бачимо це слово й у таких висловах, як: «Жарт жартом, а це вже не жарт, як мене за печінки бере, ноги трусяться» (Ганна Барвінок); «Миколі було не до сміху, не до жартів» (І. Нечуй–Левицький); «Андрій намагався обернути все в жарт» (М. Коцюбинський); «Я тебе питаю без жартів, – сказав Роман» (І. Нечуй–Левицький).
Проте на сторінках сучасної української літератури це слово бачимо часом навіть там, де треба інших, що більше відповідають російському вислову "не на шутку":«Він не на жарт здрейфив»; «Йосип не на жарт розсердився».
Наша класична література знала вислів "не в жарт" («Деякі тужать не в жарт». – Ганна Барвінок), а Російсько–український словник наводить прислівникову форму "неабияк", що цілком відповідає російському "не на шутку". Виходячи з цього, в наведених вище фразах треба було написати: «Він неабияк злякався (сплохував)»; «Йосип неабияк розсердився».
Жора чи Юрасик, Женя чи Євгенко?
«Жора і Женя побились об заклад, хто з них з'їсть більше кисличок. Не тільки Свєта, що перед цим бігала з хлопчиками наввипередки, але й Маша, яка сама могла впорати чимало кислиць, з жахом дивились, як хлопчаки над силу запихають собі в роти маленькі яблучка, що ніяк не хочуть більше туди лізти». Це уривок з оповідання для дітей. Якби оповідання було перекладом із російської або в ньому мовилося про маленьких персонажів десь у Росії, – все було б у ньому цілком природно, та ба, автор – українець, дія відбувається на Україні, а герої оповідання – українські дітлахи, що живуть, ростуть і бавляться на тій землі, де з діда–прадіда дітей ласкаво звали Юрко, або Юрасик, Маруся, або Марійка. Важко сказати, чому автор дав перевагу "Жорі" над "Юрком", "Жені" над "Євгенком", "Свєті" над "Світланкою", а з "Марійки" зробив "Машу". Можна було б не звертати уваги на незвичайні ласкаві найменування українських дітей в одному художньому творі, але цей автор – не одинак. Дуже часто в українській дитячій літературі стали появлятися Гриші, Васі, Колі, Петі замість Грицьків (або Грициків чи Грицунь), Васильків, Миколок, Петрусів (або Петриків). Невже нашим авторам стали чомусь не до вподоби ці лагідні й милозвучні ласкаві дитячі імена? Дивна річ, тим більше, що й росіянам подобаються деякі українські ласкаві імена, через те можна назвати не одну Оксану – росіянку не тільки в Києві, а й у Москві, яку батьки воліли назвати українським ім'ям, а не російським "Ксения" чи ласкаво – "Ксюша".
Захоплення іменами іншого народу можна спостерігати не тільки в нашій дитячій літературі, – це своєрідна мода, якоюсь мірою схожа з так званим стиляжництвом, коли замість Анн і Ганн з'явились Жанни, а Юріїв і Георгіїв замінили Юджини. Як і всяка мода, воно – скороминуще, тому в російських родинах тепер чимраз більше називають дітей давніми російськими іменами – Ирина, Мария, Илья, Никита. Треба сподіватися, що й наші автори дитячих книжок будуть називати своїх маленьких героїв – Юрась, Вітик, Надійка, Марійка, Катруся та ін.
Застінок, катівня
«Із тюремних застінків він вийшов тяжко хворий, але незламний духом», – читаємо в одній статті, де автор забув, що слова "застінок" нема в українській мові, а є "катівня", цебто місце, де людей катують, мучать: «36 письменників Радянської України впали в ті героїчні роки смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни та в гестапівських катівнях» (О. Левада). Нема потреби брати слово з іншої мови й перелицьовувати його на кшталт своєї, якщо в своїй мові є дуже точне слово.